Хлюп-хлюп

Човник хилитався у темних водах. "Хлюп-хлюп" - віддавалося звуком з-за корми так, ніби риби ляскають по ній хвостами. Човник невеликий, дерев'яний, змайстрований ще дідом-прадідом. Підручними інструментами та матеріалами, деякі цвяшки заіржАвіли, а борт з одного боку прогнив, ніби від нього відірвали шматок. Звичайна палуба на два сидіння з місцем для вудочок, сітки та улову. Хоча й лов звучить як насмішка. 

Всього сто років тому, не мало і не багато, ходили легенди про гігантських риб. Про морських дияволів, що стелилися климами на морському дні, а, коли їм хотілося розважитися, то вилітали з води і літали собі у небі, ніби ті кажани з хвостами. Великі кити (ви заперечите, що тут не можуть вони водитися, але так оповідали) супроводжували шхуни, потім баржі, великі кораблі мореплавців, щоб їх бува не проковтнуло чудовисько. А ще дельфіни щоліта припливали до берегів і гралися з малечею, слідкували, щоб далі пояса ніхто не заходив.

Поруч з човном протікала рідка блискуча доріжка, ніби риб'яча луска. Вона не була прямою, її постійно хитало, від чого краї розмивалися. Місячне сяйво протоптувало собі шлях. Ще трішки зачекати, і стаї неонових риб почнуть перестрибувати його, влаштовуючи містичний карнавал.

Чоловік у лодці чекав. Він не хотів поспішати. Не сьогодні. Не завтра. Ніколи. Якнайдовше хотілося вдихати солоне вогке повітря, мочати кінчики пальців у літеплу воду та перебирати спогади, які смакують лише тут. Його розхристана темна сорочка пропахла потом, навіть не дивлячись, що верхні гудзики було розщіпнуто. Штани легкі лляні. Взуття він зняв, дозволивши собі радість оголених ступень.

Він лежав горілиць, підклавши під голову мішок з харчами, і дивився просто у вічі неба. Велика Ведмедиця. Сузір'я Рака і Малого Лева. Все було таким реальним, таким близьким. Простягни руку і зможеш вкрасти одну із зірок, заховати в пазуху і носити як трофей. Та він би цього не зробив. Надто любив зоряне небо, надто ненавидів хаос.

Човник легко гойдався, ніби велика колиска. Вітру майже не було. Ідеальна ніч, прекрасна ніч. Нарешті чоловік зачув тихі звуки, схожі на ляскання і схлипи, потім звуки переростали в багатотональну мелодію. Водночас тужну, щасливу, гірку, солодку...І він заплющив очі.

Запах печених яблук з корицею б'є у ніс. Чоловік принюхується, ніби мисливський пес, і рушає до кухні. Кладе свою желаву руку на талію жінки.

- Привіт - Спочатку дружина цілує тільки очима, а потім й вустами.

- Привіт - відмовляє він.

Потім йде до ванної кімнати, приймає душ, аби змити рештки робочого дня. Стійкий рибний дух назавжди впивається у шкіру, однак лавандове мило його хоч трішки розбавляє. Аромат свіжовипраної сорочки, м’якість тканини ковзає тілом. 

Вони сідають за стіл і перш ніж взятися за страви, вкладають долоні в долоні і моляться. Промовляють слова вдячності за ще один день, за ще один обід. Амінь. Мигцем він поглядає на дружину. Вона сидить навпроти вікна, підсвічена променями сонця, схожа до янгола. На мить йому здається, що вона нереальна, вигадана, насправді не створена. Жінка посміхається “Не смачно?”. “Що ти, дуже смачно!”. 

Мелодія змішувалася з плямкотом і дарувала спокій. Одна нога чоловіка опущена у воду, допитливі риби бавилися подушечками її пальців.

І ось чоловік уже лежить на траві, спершись на лікті і спостерігає, як дружина з великого плетеного кошика дістає наволочки та простирадла. Спочатку вона нахиляється, від чого її легка ситцева сукня колишеться на вітрі. Тендітні ніжки оголюються заледь вище колін. Жінка дістає постільну білизну і ретельно стряхує її у повітрі, потім підтягується на носочках і перекидає через тонкий мотузок, закріпивши дерев’яною прищепкою.   

Очі чоловіка досі уважно стежать за кожним її рухом. Йому завжди подобалася ця природність і невагомість. Так, ніби вона й ніколи йому насправді не належала. 

У якийсь момент він підводиться і біжить до коханої. Під важкими кроками трави притискаються дужче до землі, комахи кидаються врозтіч. Він піднімаяє дружину майже над собою, обхопивши обома руками. “Опусти мене на землю!” - дзвінко сміється вона і цей дзвін відлунюється його серцем (в його серці).

Босоніж вони бігають серед прання, ніби граються у схованки. Тільки ноги, що виглядають з-під ніжно-квіткових простирадл, і силуети з тіней, що гойдаються за вітром.  “Я тебе дожену!” - обіцяє він. “Ніколи” - промовляє вона.

Звуки по-волі стихли, що змусило чоловіка розплющити очі. І темна ніч спочатку здалася яскравим днем, як тоді. Місяць так само висів на горизонті, а зорі так само вказували шлях, а щокою, як і завжди, стікала невидима крапля, яка брала початок десь поміж вій.  

Коли йшов дощ, вона журиться. Заварює чай з листя м’яти та квіту ромашки і довго сидить на підвіконні, обернута ковдрою. Читає улюблений роман. У такі дні буває ще більше обійм і почуття множаться в декілька разів. У такі дні він залишався вдома, бо виходити в море було небезпечно. 

• Я боюся, що одного разу небеса проллються потопом. - зітхає вона.
• Люба, то всього-на-всього дощ. - посміхаєся чоловік. - Не бійся.  

Спогад про цей день найбільше пік, бо вона мала рацію, а він ні. В один із таких днів вона пішла. Поплила на кораблі разом з іншими спасеними душами кудись до воріт раю. Розмовляла з сивочолим Ноєм, ввіряючи йому свій страх перед дощами.

Кожен раз, виходячи вночі в море, чоловік мріяв бодай трохи наблизитися до того корабля. Він уже не пам'ятав рис її обличчя, вони були розмитими, час також знебарвив її голос, дзвінкий сміх, який здавалося, ніколи не забути, перетворився на химерний звук. Все, що залишилося - тільки сумна пісня морської діви, яка повертала до світлих часів.

*Не край мене, русалко, я і так розкраєний на сотню мізерних Я*