Чотири Цифри

Глава 1. Чотири цифри

Марина Коваль прийшла до нефролога з нирками, а почала з хірурга.

— Ви можете мені пояснити, що мені тут зашивали?

Олена ще не сіла. Було 8:46. На столі лежала її сумка, комп’ютер саме вирішував, чи впускати власницю за другим паролем, а Галя десь у коридорі переконувала чоловіка, записаного на десяту двадцять, що о восьмій сорок п’ять десята двадцять ще не настала.

— Добрий ранок, — сказала Олена.

— Добрий. Вибачте.

Жінка стояла біля столу з телефоном.

— Я просто вже була внизу.

— Сідайте.

Марина сіла. Їй було трохи за п’ятдесят. Коротке темне волосся, синя куртка, сумка через плече. Не схожа на людину, яка прийшла скандалити. Швидше на людину, яка вже поскандалила там, де треба, і тепер хоче зрозуміти результат. Олена перевірила список: Марина була записана на дев’яту. До прийому залишалося чотирнадцять хвилин, але жінка вже сиділа навпроти з телефоном у руці й не збиралася починати цю розмову заново. Вона поклала телефон на стіл.

— Оце моє, — сказала Марина й відкрила цьогорічний хірургічний запис. Прізвище й дата народження збігалися з її карткою, у тексті йшлося про обробку післяопераційної рани. У хірурга того дня вона не була. Жовчний їй видалили ще 2009-го; коли Олена уточнила про рану, Марина розстебнула куртку, ніби пропонувала шукати слід просто тут. Олена зупинила її. Запис із телефона нікуди не дінеться, а в кабінеті їм потрібно було розібратися, що він означає.

У двері постукали. Не дочекавшись відповіді, прочинили.

— Я тільки запитати.

— Зараз прийом.

— Я ж тільки…

— Після.

Двері зачинилися. Марина кивнула в їхній бік.

— Мені внизу сказали, що я теж «тільки запитати».

— А тепер ви вже на прийомі.

— І що мені з цим робити?

Вона торкнулася пальцем запису.

Марина вже написала заяву адміністрації. Її попросили не йти додому: коротко стрижена жінка з адміністрації сказала, що записи дивиться айтішник. За описом Олена впізнала Світлану Павлівну.

Олена відсунула телефон. Якщо щось внесено в систему, люди в адміністрації не ходитимуть кабінетами й не питатимуть: «Хто пам’ятає Марину Коваль?» Сергій із ІТ витягне лог швидше, ніж половина лікарів згадає пароль від робочої пошти. Марина тим часом відкрила SMS.

— І ще дивіться.

Олена побачила дату й повідомлення з чотиризначним кодом: доступ до попередніх медичних записів Марини запитував лікар.

SMS було датоване тим самим днем. Марина згадала, що тоді справді була в КДЦ — в іншого нефролога, поки Олена була у відпустці, — і називала лікарю код. Сам запит на доступ тому нічого не пояснював; хірургічний запис лишався.

Марина повернулася до хірурга.

— А шви?

Олена не знала. І вперше за ранок їй стало справді цікаво. Телефон на столі показав 8:59. З коридору Галя сказала голосніше:

— Колеги, хвилина.

Олена встала. Марина теж. Майже одразу з телефона Олени пішло знайоме голосове повідомлення. У коридорі стихло не відразу. Хтось перестав говорити. Хтось посунув стілець. З сусіднього кабінету вийшла Ірина Вадимівна з УЗД і стала біля дверей. Галя — посеред коридору. Навіть чоловік на десяту двадцять підвівся. А потім десь біля реєстратури голосно задзвонив телефон.

— Альо! — відповів чоловік.

Ніхто не озирнувся.

— Та я в поліклініці!

Галя повернула голову. Чоловік говорив далі:

— Ні, ще не зайшов.

Вона підійшла на два кроки. Тихо сказала:

— Хвилина мовчання.

Він накрив слухавку долонею.

— Я чую.

І знову:

— Альо.

Галя дивилася на нього ще секунду. Потім повернулася на місце. Олена стояла. Навпроти неї Марина дивилася кудись повз плече. Шістдесят секунд іноді проходили миттєво. Іноді — ні. Коли хвилина минула, телефонний чоловік нарешті поклав слухавку. Люди сіли не всі водночас: хтось ще стояв і дивився у вікно. Десь майже відразу запитали:

— Хто останній до нефролога?

Марина сіла теж.

— Так от, — сказала вона. — Про шви.

Олена мимоволі усміхнулася.

— Так. Про шви.

У двері зайшла Галя. Цього разу навіть не постукала.

— Тебе Світлана Павлівна просить після Коваль.

Марина підняла руку.

— Я Коваль.

— Я знаю.

Галя подивилася на Олену.

— І вона теж хай не йде.