Чорний Хрест

Розділ 31 “Перший крок”

фві

25 серпня 1934 року

– Ти точно впевнений, що хочеш цього?

– Га? Ти щось говорила? – Генрі розплющив очі, які не хотіли відкриватися, неначе їх хтось склеїв та ще й змастив сіллю.

За вікном ще тільки рожевіло – був ранок. Вони сиділи у купе за столиком, а велика чорна сумка, на якій лежав білий капелюх Андера із чорною стрічкою, стояла осторонь.

– Ми вже під'їжджаємо до Страсбурга, ти що, забув?

– А-а-а, – мляво пробурмотів Генрі. – Ніколи не думав, що зможу заснути у такому положенні… Котра зараз година?

– Шоста ранку. Може, ти вже розповіси мені, які такі справи змусили тебе повернутися до Страсбурга на деякий час? Що ти вже затіяв і чому ми не можемо поїхати з тобою?

– Розумієш, – вже жвавіше почав Генрі, – це тимчасова поїздка. Я не знаю, скільки часу все це займе, але думаю, що до Різдва повернуся.

– До Різдва?! – скрикнула Амелія. – Що ти збираєшся робити добрих три з половиною місяці?

– Зупиняти Гендарка, все ж так просто!

– Сам?

– Не зовсім. Мені буде потрібний один старий приятель. Справа доволі небезпечна, тому краще тобі не ризикувати. Їдь у Кельн до тітки, як і запланувала, а за мене не хвилюйся. Ми все одно будемо тримати зв'язок через радіофони.

Потяг почав гальмувати, а диспетчер повідомив про початок підготовки до зупинки. У повітрі запала нервова мовчанка. До неї додавався ще й холод, що завис у повітрі. Ранок видався прохолодним.

– Обіцяй, що цього разу все завершиться нормально! – Амелія міцно обійняла Генрі й протерла очі. – Чому ти це робиш? Невже тобі було мало одного Фейліха?

– Фейліха можна було знищити як ту версію мене, що змінилася через дії Ритму. Його можна було зрозуміти. Гендарк же – це і є Ритм, що засів глибоко в моїй душі. Поки я не випроваджу його звідти, я не відчую себе по-справжньому вільним.

Генрі сумно подивився їй у самісінькі очі й рукою доторкнувся до її кіс.

– Ми не прощаємося. Ми лише розходимося до кращих часів. Я вірю, що ці часи скоро настануть. Вір і ти! Крім цього, у нас більше нічого немає.

Із цими словами він вийшов із купе до коридору, де вже стояла ціла черга тих, хто виходив на станції «Страсбург».

Генрі завжди недолюблював ту круту вулицю, що вела до бібліотеки Еміля. Ще на її початку подорожньому ставало зрозуміло, наскільки нелегким буде підйом. Будинки, що стояли обабіч дороги, здавалося, от-от обваляться, хоча за час відсутності Андера їх встигли відреставрувати. Це, звичайно, не допомогло перехожим у підйомі, проте й не завадило нікому, особливо самим мешканцям вулиці.

За декілька годин Генрі вже встиг поснідати та дістатися бібліотеки, яку, може, бачив востаннє. Хтозна, чим закінчиться його план. Єдиний, хто міг би хоч якось це передбачити, – це ТГ.

– Вважай, що наполовину справа вже виконана.

– По-твоєму, те, що мене чекає попереду, може зрівнятися із тим, що я робив останнього місяця?

– Хтозна-хтозна. Можу зазначити лише те, що ти вперше зрушив із мертвої точки під час останньої розмови із Гендарком. Коли ти пішов у наступ, мені на мить здалося, що ти його дотиснув.

– Звідки ти про це знаєш?

– Все, що з тобою відбувається, не зникає безслідно. Кожен діалог, кожна твоя дія чи рішення змінюють тебе. Я помічаю і розшифровую ці зміни. От і все.

Із відчуттям переможця Генрі видихнув – вулиця нарешті закінчилася, і перед ним постала готична будівля із позолоченим написом «Бібліотека бажань та знахідок».

– Як би смішно це не звучало, але Еміль – найцінніша знахідка, яку має ця бібліотека.

– Саме це і робить підйом вартим затрачених на нього сил, чи не так?

Генрі посміхнувся.

– Скільки разів ця думка приходила до мене раніше?

– Вдосталь, щоб я запам'ятав це.

– Ех-х-х, – зітхнув Генрі, крокуючи знайомою бруківкою, яка, мабуть, була єдиною частиною вулиці, що не змінилася під впливом часу. Вона постарішала, дещо зіпсувалася, проте досі лишилася добре впізнаваною, від чого на душі одразу ставало якось тепліше. – Все б віддав, якби моє студентське життя нульових років двадцятого століття ніколи не закінчилося б.

– А пам'ятаєш, як сильно ти хотів побачити майбутнє? Тобі завжди світ здавався занадто простим і навіть дещо нудним.

– Борони Боже ще раз так подумати! – ностальгічно вигукнув Генрі й постукав у двері. – Нехай той Генрі, що сказав це, впаде під землю і більше не побачить денного світла!

– Не слід відправляти його до Території Тіней, інакше можеш породити нового Фейліха! – іронічно кинув ТГ.

Двері розчахнулися, і на порозі постав стурбований Еміль зі скуйовдженим волоссям, у нічній сорочці та нашвидкуруч одягнених штанах.

– Я думав, це постачальник книг, який турбує мене за годину до відкриття, а це ти! Їй-богу, ти не перестаєш мене дивувати! Що знову сталося?

– Вибач, але справа важлива. Це стосується Гендарка… А ще я був в Інгердвілі, у Тео, Амелії, і тепер маю план… Навіть не знаю, із чого почати…

Спочатку Еміль слухав друга з дещо роздратованим обличчям, проте врешті-решт зітхнув і мовив:

– Заходь вже. Тут усе й обговоримо.

Вони йшли між стелажами книг практично наосліп – вікна ще були закриті шторами, а світло на першому поверсі не горіло, тому Генрі йшов обережно, увесь час чіпляючись за книги, що хаотично лежали на підлозі, то тут, то там.

– Невже навіть за час моєї відсутності ти не навів тут порядок?

– Сьогодні вже хотів розібрати нові книги, що прийшли того тижня.

– Бачу, тижня не вистачило, – насмішкувато мовив Генрі.

– Говори краще, що хотів.

– Власне, мені необхідна твоя допомога у проведенні деякої операції, що має стратегічне значення.

– У якому сенсі «стратегічне»?

– Від неї залежить доля світу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше