Розділ 2 «Відпадна заміна»

Олександра

П’ять років тому

— Демич. Деми-и-ч… — голосно гукає Люба, побачивши мене біля гуртожитку.

От халепа. Чому я вічно на неї потрапляю? Зупиняюсь. Ставлю поряд важку сумку, чекаючи, поки підбіжить.

— Куди преш, ніби тебе вовки налякали? — відхекується. — Передай дівчатам, що перша пара завтра буде. Не проспіть.

— Як це? Сказали ж, що Михайлик захворів, — вже бачу, як наші плани з тріскотом розлітаються на друзки.  

— Підміну знайшли. Не рада? — здивовано здіймає брови. — Це ж важливий предмет.

— Страшенно рада. Аж розпирає, — підхоплюю свою сумку. — Передам.

Хекаючи, підіймаюсь на четвертий поверх гуртожитку і плечем штовхаю двері кімнати.

— О, яка дама завітала, — протягує Ліза, лежачи на ліжку.

— Привіт, — Аліна забирає сумку, поки я роззуваюся. — Ми вже фуршет підготували, зараз дівчата прийдуть.

— Центр зловісних новин передав, що завтра буде перша пара, — повідомляю засмучено.  

— А я вам казала, що він і нас переживе, — обурено реагує Лізка. — Та якби у моїй голові трималося стільки законів, я вже збожеволіла б.

— Невже заміна буде? — Аліна розгублено зиркає на стіл.

— Я страшенно голодна, — беру один бутерброд зі шпротами.  — Відкривай сумку, — сідаю на своє ліжко.

— Що там? — Алінка тягне за блискавку і охкає.

— Ану, — підхоплюється з ліжка Ліза.

— У бабці була. Позичила домашнього вишневого вина, щоб вас пригостити.

— От блін, — протягує Ліза. — Що будемо робити?

— Ну, варіантів у нас кілька, — з максимальною серйозністю підходить до справи Аліна. — Ми можемо посидіти у кімнаті, лягти спати доволі рано і вчасно прибути на пару. Можемо не вчасно лягти і прибути пожмаканими, а можемо…

— Не піти, — перебиває її Ліза, скручуючи своє світле волосся у гульку. — Що він скаже? Погукає на додаткові заняття? Проходили, — відмахується. — Якщо за п’ять курсів не вивчили, кілька місяців нас не врятують.

— Ходити до нього після занять? Ні, я пас, — хитає головою Аліна. — Була кілька разів, вистачило.

— У нього, мабуть, немає ні жінки, ні дітей, бо в іншому випадку, я не знаю, як вони витримують таку прискіпливість, — встаю, підходжу, щоб розібрати сумку.

Після тривалої дискусії вирішуємо, що свято має відбутись, тому гукаємо дівчат з чотириста десятої. Вони приносять шампанське, що вже не в’яжеться з нашим набором. Підозрюючи, що відпочинок буде веселим, намагаюся пити обережно, щоб завтра не потрапити в немилість до Михайла Костянтиновича. Він вміє зіпсувати настрій і завалити завданнями. Не здивуюсь, якщо він, попри хворобу, з’явиться на парі.

Після кількох тостів стає весело, після наступних — минає страх. А потім ми усі їдемо до клубу і відриваємося там до опівночі. Сонні повертаємося до гуртожитку, де отримуємо догану від коменданта. Засоромлені, підіймаємось на свій поверх, намагаючись робити це максимально тихо, і завалюємось спати.

Квітень зустріли весело. Значить усе буде класно. Незабаром випуск і нове самостійне життя. Я так його чекаю…

— У мого діда такий рингтон на дзвінку стоїть, — крізь сон долинає бурчання Лізи. — Аліно, ти садюга, — вона сідає в ліжку і миттю завалюється назад. — Все крутиться. Я помираю.

— А я казала, — Аліна вимикає будильник і, накинувши халат, йде ставити чайник.

Зрозумівши помилку Лізи, сідаю дуже повільно. На кілька секунд застигаю, а тоді встаю. У голові гуде, очі здаються випученими, але ноги переставляються за командою. Беру косметичку й плетусь до рукомийників. Чищу зуби, вмиваюся холодною водою, трішки намочую волосся. Гидко, але пару пропускати не можна. Коли завершую, зустрічаюся на виході з Лізою. Вона лише киває і без слів займає умивальник.

А вчора так добре було…

Каву п’ємо мовчки. Мабуть, кожна зараз веде боротьбу зі спокусою залишитись у кімнаті і наплювати на першу пару.

— Це ж навіть не він буде, — озвучує загальну думку Ліза.

— Ми підемо, — суворо промовляє Аліна. — Дівчата, лишилося так мало часу, ми повинні це зробити.

— Згодна, — відставляю каву, яка не лізе, й перевіряю телефон.

Мирон дзвонив, але передзвоню йому потім. Чути одне й те саме я вже втомилась.

Про макіяж та зачіску навіть мови немає. У такому стані, я можу лише натягнути на себе джинси й светр. Абияк зібрати хвіст і трішки підпудрити обличчя.

— Красуні, — хмикає Алінка, коли збираємось виходити.

— Красуні в депресії, — починаю сміятись.

— А можна так голосно не ржати? — стогне Ліза.

Щоб добратися до університету, потрібно пройти кілька зупинок, тому відмовляємося від переповненого транспорту і помалу йдемо пішки. Всі мовчимо, настрій говорити залишився у вчорашньому дні.

Прохолодне повітря освіжає думки й допомагає хоч трішки підготуватись до пари. Згадую про питання, які записала вкінці зошита по міжнародному праву і намагаюся їх коректно поредагувати в пам’яті. Наш куратор дуже любить, коли на парі ставляться цікаві йому питання. За це він щось відмічає у своєму зошиті. Ми з дівчатами маємо надію на залік автоматом, тому питання вигадуються з великою ретельністю. Раптом він доручив іншому викладачеві перевірити нашу активність?

Доводиться пришвидшитись, бо часу залишається мало. Знімаємо верхній одяг і поспішаємо до аудиторії. Народ гуде і це негативно відбивається на самопочутті. Вкотре відмічаю, що друга парта краще, коли по дзвінку плюхаюсь на своє місце поряд з Аліною. Ліза з тихим бурчанням сідає позаду мене. І все було б добре, якби не їдкі парфуми старости Люби. Вони просто очі виїдають, які і так сьогодні не в кращому стані. Таке відчуття, що вона йшла до Михайлика, якому вже під шістдесят, на побачення.

— Дихати немає чим, — бурчить Аліна, поки я шукаю свій зошит в сумці.

Дідько. Забула.

Коли двері відчиняються, всі звертають на них погляди. Я очікувала побачити Олену Андріївну, але зайшов… У кіно все відбувається не так ефектно, як у реальному житті. Молодий чоловік, якого ми усі вперше бачимо, проходить до столу і тільки тоді звертає на нас свій погляд. В аудиторії панує німа тиша. Затихли навіть хлопці.