Сім'я.

457 рік до народження Великого Дракона. 

Сім'я.

-Ось так, - сказала Рошель, сидячи на вприсядки перед Хел, та сиділа на землі і ковиряла її жменями. Земля була м'якою і легко кришилась в руках дівчинки. Темні ельфи зналися на тому, як вирощувати овочі та фрукти під землею без сонця, їхня земля була доглянутою та родючою. Але так було не завжди. Сонячне світло вони замінили штучним освітленням із кристалів. Складніше виявилося із зерновими, було недостатньо великих печер для вирощування цієї культури, тому хліб робили з борошна ерл, яке було простіше виростити. 

  -Важливо, щоб у кожну лунку була опущена достатня кількість водоростей, інакше рослина в'янутиме і не вродить, - тихо говорила вона, опускаючи в лунку достатній пучок водоростей, які вони знаходили біля джерел води та біля затоплених печер. Хелія сиділа, схрестивши ноги, і тепер розкладала купки водоростей по лунках. Вона робила це мовчки, насолоджуючись тихим голосом матері та сходом нового життя, яке вона творила. На голові у матері Хелії була чорна хустка, щоб волосся не заважало їй працювати, ззаду вони були зібрані в тугий пучок, але неслухняні буйні локони все ж таки виривалися, та липли до чола, і разом з усім цим Рошель була чарівна.

  -І Німерія дарує життя цим рослинам? - Запитала дівчинка.

  -Звичайно, тільки треба провести канавки води з джерела, дати любов і силу цьому насінню, - вона вклала коріння і зерна в різні лунки, витерла мокре чоло тильною стороною кисті, - силу їм дасть земля, водорості та вода, кохання у них вкладуть наші руки. Потрібне лише терпіння, - простягла Рошель.

  -Я вмію терпіти, - зітхнула Хелія, розглядаючи свою гірку, в одну лунку вона вирішила вкласти більше насіння, щедро розклала водорості і закопала землею. 

  «Хай буде нове життя в ім'я Німерії, прийми свою дитину», - шепотіла про себе Хелія, все живе для неї було дітьми їхнього Божества. Вона ще не знала смаку полювання та майстерності їхньої раси, і ці дні її подальшого життя здавалися їй острівцями дитинства, кохання та життя…

  -Що ж це ти робиш?

  -А що? Одному насінню буде нудно і складно пробиратися назовні, а так їх багато, і їм буде добре. Коли істота не самотня, вона міцніє і росте втричі швидше.

  Рошель поцілувала доньку.

  -Але рослині потрібне місце, ти ж маєш свою кімнату? Правильно? Рослини теж потрібне своє місце для розвитку. Ось залиш так, і переконайся сама, що станеться. 

  Очі Хелії сяяли, і вона продовжувала закопувати лунки, що залишилися.

  -А від сонячних грибів рослина краще росте? - Запитала вона.

  -Сонячні гриби?, - Рошель усміхнулася, маленькою сапочкою вона провела канавки до кожної лунки, поклала по особливому каменю всередину і залила водою з джерела Німерії. Камені почали розбухати і невдовзі стали пласкими та гладкими, під розмір лунок.

  -Від сонячних грибів рослини зростатимуть інакше, деякі навіть краще.

  Сонячні гриби захоплювали Хелію, вона ніколи не бачила їх, лише чула з розповіді. І чим ж для неї був сонячний промінь, вона уявляла, як щось живе - рослина, яка, подібно до грибів, що світяться, дарує світло в темних куточках печер, але тільки там, зовні. 

   -Це і є орхей? – маленький камінь лежав на долоні дівчинки. На вигляд звичайний камінь, тільки чорний і шорсткий. Вода вже лилася до рослин з інших каналів, кожна печерка з рослинами зрошувалася в такий спосіб, тонкі канавки тяглися по всьому містечку і залишалося лише регулювати натиск спеціальними засувами.

  -Він живиться водою і намагається заповнити якнайбільше простору своєю площею, а потім твердне, насправді ця рослина-паразит, але вона дуже придатна. 

  -Невже так ростуть і ті рослини під сонцем? Сонячні та місячні промені дають їм сили?

  -Так, без них воно гине, і рослини під сонцем мають інший колір.

  -І який же? – Хелія була так здивована, що кілька разів обернулася на сусідні посіви, де вже були хоч якісь поступи в зростанні. Але особливого кольору вона не бачила, стебла та листя були темними та не яскравими, їхні плоди такими самими. Переважали чорні, сірі, коричневі, іноді з відтінками кольору. 

   -Промінчик мій, рослини, які виросли під сонцем, зовсім інші. Це було давно, але пам'ятається, що поля пшениці, немов пекуча жовта зірка, бриніли від поривів вітерця, і небо іскрилося зовсім іншими фарбами, а іноді, як твої очі… І поля були сповнені зеленню, квіти дурманили своєю яскравістю, а стиглі фрукти та овочі заманювали спробувати їх. Ах, Хелія, той час був чудовий, але я вже забуваю ті дні, настільки довго я не виходила за межі цих печер. 

  Очі Рошель горіли, такою щасливою вона ще не бачила матір. Але незабаром промінчик в очах її згас, і вона задумалася про щось інше. Несподіваний шум привів її в реальність. Хелія відчула, як земля почала пульсувати під її ногами, тремтіння проходило по печері, через що почали опадати дрібні шматки налиплого бруду і пилу. Поштовхи були слабкими, але відчутними.

  -Мамо, що це? – скрикнула, налякана Хелія, всі ельфи здригнулися і здивовано почали обертатися на всі боки..

  -Це землетрус, він скоро мине, - Рошель притиснула до себе доньку, заспокоюючи, незабаром тремтіння й дійсно минуло.