Розділ 5

Циган застогнав і розплющив очі. Якийсь час нерозуміюче витріщався на нас, потім застогнав голосніше і спробував сісти вище. Меліса допомогла, але від решти рухів утримала. Я теж спішився, опустився навпочіпки поруч.

— Не витрачай сили. Це полегшення не надовго. Якщо хочеш щось сказати: саме час. Ми не вороги.

— Онуки… — прошепотів той. — Мої онуки… Врятуйте їх…

— Добре. Я подивлюсь, що можна зробити. Як давно на вас напали?

— Минулої ночі…

Зрозуміло. Уточнювати нема рації. Для нього всі попередні ночі минулі. Хто знає, скільки він провалявся без свідомості. Але тут кашлянув Іван. Вказав на щось і кивнув. Потім показав один палець. Складно без перекладача, але, швидше за все, козак підтверджує, що сліди свіжі.

— Скільки їх було?

— Стривай, отамане... — Меліса безцеремонно відсунула мене вбік. — Яка різниця? Та й не рахував він їх. Якщо вночі напали.

— Теж вірно. Значить так... Мелісо — бери пораненого, вези до обозу. Ну і підмогу, ясна річ, організуй. А ми з Іваном пошукаємо розбійників. Слід вони широкий лишили, не заплутаємо.

— Добре, — сестра не сперечалася, розуміла, що досвідчений козак, озброєний списом мені більше стане в нагоді, як дійде до сутички. Та й не пояснить німий нічого до ладу, тим хто в обозі. — Ви тільки…

— На рожен не поліземо. Просто затримаємо. Щоб не ганятися за ними по всьому степу. Обіцяю.

Меліса кивнула і поманила козака. Прошепотіла йому щось на вухо. Після чого Іван нахилився і стукнув цигана кулаком по темені. Потім схопив за пояс і примостив на коня.

Я тільки крякнув. Хотів обуритися, але зрозумів — це лише анестезія.

З перебитими колінами циганові кожен рух приносив би нестерпні муки. Ні про який галоп і мови бути не могло, лише кроком — та й то найповільнішим. А в несвідомому стані, йому все байдуже. Головне, якнайшвидше до цілителів дістатися. Не знаю, як там п'явки Кирила, а Оксана, напевно, допоможе. Ворожбою чи травами, але поставить ватага на ноги. Якщо найвищий Суддя не буде проти. Та й Мамай дещо може. Іноді зовсім неймовірне.

Меліса поскакала, рушили і ми з Іваном.

Розбійники справді слід залишили, як намальований. Зовсім не таїлися. Вважали, що на такий великий загін нападати не стануть. Мороки багато, а поживитися нічим. Або думали, що нікому немає діла до циганського табору. Відповідно, переслідування можна не побоюватися.

Неправильно думали…

Сам загін ми побачили приблизно через годину. Справді, великий натовп.

«Загін розбійників. «46». Башибузуки… — прокоментував «секретар». — Полонені: циганята «8», селянок — 4»

Ого! І навіщо їм стільки дітей? Хіба що до яничарської школи. Там якраз із таких підлітків і виховують майбутню силу та опору Османської імперії. За здорових, міцних сиріт бусурмани платять не гірше, ніж за красунь для гарему. Ну, вибачайте, цього разу не обломиться.

— Спис!

Як то кажуть, навіщо ускладнювати, якщо є просте рішення?

— До бою!

Башибузуки тупіт копит наших коней почули, коли ми були вже майже за спинами. Частина почала здивовано повертатися, але переважна більшість продовжувала рухатися далі. Зовсім не цікавлячись, хто це там скаче. Два вершники не страшні для більш як півсотні, що йде широким фронтом. Натомість і нам перешкод менше. Пройшли наскрізь, як голка через тканину. По одному нанизавши на вістря довгих списів, і ще по одному вибили з сідла коні, налетівши грудьми. Одне шкода, такий удар розрахований на супротивника у броні, чи хоча б у кольчузі. Практично голих бусурман (халат і кожух не рахується) наші списи прохромили наскрізь, нанизавши, як м'ясо на шампур. І, відповідно, стали зайвими. Не допоміг навіть традиційний козацький спосіб, опустити спис, щоб він сам по ходу руху звільнився. Застрягло…

— Пістоль!

— Бах! Бах!

Навіть цілитися не треба. Майже впритул. Спершу того, що ближче, щоб дурні думки не осяяли голену голову. Потім наступного. Ліворуч зачищав місцевість Іван. Щоправда, він тільки раз вистрілив. Але й так непогано. І півхвилини бою не минуло, а у ворога вже п'ять «двохсотих».

Коней не стримуємо, мчимо далі на весь опор. І роз'їжджаємось у різні боки. Ефект раптовості, швидкоплинність сутички, трупи… Все це не сприяє ясності розуму, з яким у башибузуків і без того конкретні проблеми, звідки і прізвисько — «хвора голова».

Завили, заверещали, поминаючи поспіль і Христа, і Аллаха, і чорта з шайтаном. Потім кинулися слідом. Угу, зараз... Допоможи Боже нашому теляті вовка зловити.

Власне, на подібну реакцію і робився розрахунок. По-перше, — розгубляться і не одразу розберуться, кому гнатися, а кому — полон сторожити. Встиг я помітити циганчат на возі. І не лише їх.

Башибузуки, мабуть, перед нападом на табір ще якийсь хутір встигли пограбувати. Бо серед чорнявих і кучерявих голів було й кілька світло-русявих. А ще, крім хлоп’ят, на окремому возі везли кількох дівчат. Дивно, що циганок усіх порубали. Не оцінили краси? Чи на карооких брюнеток ціни на ринку нижчі?

Зараз не про це…