Розділ 60. Повний список

Наприкінці другого місяця Ніна остаточно зрозуміла: повного списку не буде. Вони внесли всіх, кого могли знайти, — за домовими книгами, родинними листами, записами Орисі, написами на стінах, відео Міли, архівними справами, речами, запахами, обмовками, дитячими малюнками й відбитками долонь. Записували й прохання: згадати, не називати або лишити в спокої.

Архів розрісся до чотирьох томів, дерев’яних планок у квартирі 6, цифрових копій, голосових свідчень, фотографій і сканованих листівок. Окремо зберігали справи «Не повертати без згоди», «Імена під питанням», «Використані як функція» та «Живі свідки. Оновлювати». Проте список однаково лишався неповним.

Щоночі знаходився новий слід: ініціал на ложці, подряпина під підвіконням, слово у старому рецепті, чуже ім’я на звороті фотографії або відбиток дитячої долоні на склі підвалу. Траплялися й порожні місця, які наче просили не поспішати.

Спершу нові знахідки злили Ніну, згодом почали виснажувати. Та зрештою вона збагнула: повний список не був метою. Варто було написати «усіх записано», як хтось знову випадав за край — незнайдений, не готовий назватися або такий, кого живі не мали права витягати заради власного полегшення.

Останню сторінку першого тому Ніна переписувала тричі. Варіанти «Повний список відкрито» й «Повний список формується» закреслила.

Залишила третій: «Список не є повним. Тому й живий». Книга на столі клацнула ледь чутно — як кісточка доміно, що нарешті стала на місце. З кімнати озвалася Лада:

— Непогано.

— Ти підглядала?

— Я живу в стіні архіву. Звісно, підглядала.

— Це неетично.

— Я двадцять років була швом будинку. Мені ще треба адаптуватися до ваших дрібних правил приватності.

— Будемо працювати.

— Я вже шкодую.

Ніна усміхнулася. Вона сиділа за бабусиним столом у квартирі 12, яка вже не належала минулому безроздільно. Частину речей вивезли, частину лишили як свідчення. Орисине крісло стояло біля вікна під темною тканиною — не пам’ятник, а річ, для якої вони ще не обрали способу пам’ятати.

Окрему справу Орисі — найтовстішу після справи Кальницьких — уклали без виправдань і викреслень. Орися Семенівна Яремчук знала, годувала будинок, захищала, брехала, писала правки, віддала людину й намагалася зупинити те, що сама підтримувала.

Оксана довго не могла прочитати цю сторінку. Коли прочитала, сказала тільки:

— Так.

І поставила підпис як свідок. Ніна теж.

Лада відмовилася ставити підпис, натомість залишила на полях: «Не забувайте, що вона пекла добрі сирники. Це нічого не скасовує. Просто теж правда».

Ніна довго дивилася на рядок, а тоді внесла до справи й сирники. Точність часом була нестерпною, проте архіварка порога мала її витримувати.

Увечері у дворі зібралися постійні свідки: Ніна, Марко, Міла, Тарас, Стефа, Ірина з Матвієм, Денис та Оксана. Орест теж прийшов, але, як завжди, став біля арки — не наважувався ввійти до кола. Проте водночас більше не тікав.

Він тримав коробку. Ніна підійшла ближче.

— Що це?

— Родинні листи. Частина. Там може бути ще про Ганну Климчук. І про Микиту.

— Ви дивилися?

— Так.

— І?

— Там є речі, які мені не вигідні.

— Тоді вони точно потрібні.

У відповідь він кивнув.

— Розумію. І не проситиму тебе повернутися раніше.

Запала коротка мовчанка.

— Запишіть мене сьогодні як Мирона.

Ніна знову чекала його відповіді.

— Ви впевнені?

— Ні.

— Тоді як?

Він стиснув коробку.

— Мирон Романович Кальницький. Носив ім’я Ореста. Відповідає за вчинки, зроблені під ним. Повернення імені не скасовує провини.

Ніна записала.

— Так?

Він довго дивився на текст.

— Так.

Шрам від петлі на його руці посвітлів, але не зник — і не мав зникати.

Міла принесла чай у термосі й оголосила:

— У мене є пропозиція для архіву.

Пані Стефа одразу:

— Якщо це знову про сайт, я проти.

— Це не сайт. Хоча сайт потрібен.

— Я проти заздалегідь.

— Я хочу зробити закриту цифрову копію з доступом для свідків. Не публічну. Без «містичного Києва». Без хайпу. Просто так, щоб якщо будинок знову спробує щось стерти фізично, копії були в людей поза ним.

Тарас сказав:

— Підтримую.

Денис підняв руку:

— Я можу сервер.

Стефа підозріло подивилася на нього.

— Це щось у підвалі?

— Ні.

— Тоді можеш.

Матвій, який сидів на лавці й малював, підняв аркуш.

— Я теж зробив копію.

На малюнку був будинок — уперше без рота, зате з дверима й безліччю вікон. Біля під’їзду Матвій розмістив голубів, кота, людей, дві машинки, дівчинку з квіткою, хлопчика з ключем, Ладу у вікні другого поверху, Марка біля дверей із табличкою, Ніну з великим зошитом і Стефу з каструлею такого розміру, що це вже межувало з наклепом.

Під землею замість чорного овалу хлопчик намалював темну кімнату з маленьким світлим порогом. Ніна присіла біля нього.

— А це хто?

Матвій показав на темну кімнату.

— Там ті, хто ще не хоче.

— А поріг?

— Щоб могли підійти, коли захочуть.

Вона кивнула.

— Це дуже важливий малюнок.

— Я знаю.

З вікна крикнула Лада:

— Мене намалювали нижчою, ніж я є!

Матвій подивився на малюнок.

— Ти вдалині.

— Непереконливо!

— Перспектива, — промовив Тарас.

Лада фиркнула.

— Архівісти.

Марко засміявся, і цей звук змусив Ніну озирнутися.

Марко стояв біля поштових скриньок зі своєю планкою в руках. Зазвичай вона висіла в майстерні, та на вечірні збори він часом приносив її сам. Не зі страху забути — йому здавалося, що пам’ять теж треба провітрювати.

— Що ти там уже придумала?

— Поки нічого. Просто дивлюся.

— У тебе обличчя, з яким ти зазвичай хапаєшся за блокнот.