Розділ 55. Поштові скриньки

Вранці поштові скриньки почали повертати імена.

Це помітив Денис Руденко. Він не спав уночі, хоча кілька разів казав, що поїде додому. Потім сідав у машину, заводив двигун, глушив, виходив і повертався до столу з архівом. Зрештою Міла вручила йому термос із кавою, який приніс хтось із дев’ятої квартири, і сказала:

— Ви вже або їдьте, або прийміть, що у вас тепер нове дивне хобі.

Денис прийняв. О пів на сьому ранку він стояв біля під’їзду, фотографував фасад і раптом покликав Ніну так, мов знайшов не табличку, а новий материк.

— Тут зміни.

Ніна сиділа на лавці з першим томом Архіву порога на колінах і намагалася дописати нічні записи так, щоб її власний почерк не виглядав як кардіограма тривожника. Виходило погано. Рука тремтіла, пальці боліли, а в голові весь час спливали голоси: Лада, Ярина, Микита, будинок, Марко, мати.

Звичайна ранок після того, як ти не дала старій кам’яниці далі їсти людей. Сніданок, кава, травма, канцелярія. Романтика цивілізації.

Вона піднялася й пішла до поштових скриньок.

Учора вони були майже порожні. На деяких лишилися сучасні прізвища, на інших — плями клею, подряпини, сліди від здертих табличок. Уночі, коли вони вимовляли імена у дворі, скриньки кілька разів відкривалися й зачинялися самі, але ніхто вже не мав сил розбиратися.

Тепер на них проступали написи. Не охайно, не однаково.

Мов метал, дерево, фарба й пам’ять сперечалися, яким шрифтом має бути правда.

На скриньці 17 з’явилися одразу три таблички:

ГОНЧАР В. М.

Нижче:

БОЙКО І. В.

І ще нижче, дрібно, немов дитячою рукою:

БАБЦЯ ВАЛЯ ГОЛУБИ.

Ірина, яка вийшла слідом із Матвієм, прикрила рот долонею.

Матвій подивився на напис і серйозно сказав:

— Вона не бабця всім. Але голубам можна.

З повітря поруч почувся голос Валентини:

— Голубам особливо.

Ірина здригнулася, але не відступила. Валентина більше не з’явилася фігурою — лише голосом, запахом сухарів, іноді скрипом бузкового візка. Її ім’я трималося в архіві, але вона не просила повернути її повністю. Уночі на аркуші біля чашки проступило:

Мені досить, щоб мої голуби не думали, що я їх покинула.

Пані Стефа сказала тоді, що голуби взагалі нічого не думають, вони нахабні сірі ледарі. Потім пішла й насипала їм удвічі більше сухарів.

На скриньці квартири 6 було складніше. Там проступило:

САВЧУК МАРІЯ ПЕТРІВНА

А під нею:

НЕ КЛИКАТИ ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ.

Міла прочитала й тихо сказала:

— Навіть після смерті люди встановлюють графік доступності. Чесно, поважаю.

Пані Стефа з’явилася за її спиною з хусткою на плечах.

— Марія завжди не любила, коли її турбують після шостої. Казала, що вечір для своїх думок і телевізора.

— У неї був телевізор?

— Чорно-білий, із антенами, які треба було бити зверху. Ти б не вижила.

— Я пережила ніч із будинком-людожером, не недооцінюйте мене.

— Телевізор був гірший.

На скриньці біля п’ятої квартири з’явилося ім’я Семена Кравця й маленький напис:

НЕ СОЛОДКІ. КАРАМЕЛЬКИ.

Старий із п’ятої, який усе ще ходив із виглядом людини, що не згодна з містикою, але вже свариться з нею на рівних, буркнув:

— Це він про цукерки. Я пам’ятаю. Він завжди казав, що льодяники — це для терплячих, а шоколад псує характер.

— І мав рацію? — спитала Міла.

— Ні. Але старі чоловіки рідко мають рацію, просто голосно говорять.

Пані Стефа подивилася на нього з несподіваною повагою.

— Запишемо це на окремій дошці.

Ніна підійшла до скриньки 12. Там було порожньо.

Спершу. Потім метал потемнів. З’явився напис:

ЯРЕМЧУК О. С.

Нижче, старішим шаром:

ЯРЕМЧУК ОКСАНА.

Ще нижче:

ЛАДА ОЛЕКСАНДРІВНА ЯРЕМЧУК.

Потім:

НІНА ОЛЕКСАНДРІВНА ЯРЕМЧУК.

Чотири рядки прикували Ніну до місця.

Бабуся. Мати.

Лада. Вона.

Вони не вкладалися в красиву родинну схему, не примирилися й не пробачили одне одного.

Просто записані. Це вже було більше, ніж вони мали всі ці роки.

Оксана стояла позаду Ніни, але не підходила ближче. За ніч вона змінилася. Не помолодшала, не стала легшою. Навпаки. Її немов нарешті наздогнав повний вік того, що вона забула. Але в очах з’явилася стійкість, якої Ніна раніше не бачила. Або не пам’ятала.

— Можна? — спитала Оксана.

Ніна зрозуміла не одразу. Мати просила дозволу підійти.

Інакше вчинити було б неправильно. Боляче правильно.

— Так.

Оксана стала поруч. Довго дивилася на Ладине ім’я.

— Вона любила листівки, — сказала мати. — Купувала найдурніші. З котами, які сидять у чашках. З дітьми в капелюхах. Я казала, що це мотлох. Вона казала, що мотлох теж хоче бути обраним.

Ніна записала це подумки, потім схопила блокнот і записала насправді.

Лада любила дурні листівки.

Оксана прочитала через її плече.

— Це теж треба записувати? Навіть про листівки?

— Треба. Інакше від людини знову лишиться тільки зникнення.

— Навіть така дурниця щось утримує?

— Особливо дурниця. Її ніхто не вигадує заднім числом.

Оксана кивнула. Можливо, вона теж зрозуміла: пам’ять повертається не великими сценами. Вона повертається дурними листівками, зламаними ґудзиками, мокрими черевичками, нестерпним голосом старшої сестри, яка з вікна вимагає нормальну полицю.

Ніна підійшла до скриньки, якої раніше не було.

Вона проступила між 12 і 17. Маленька, стара, без номера. На ній було написано:

12-Б

Під номером:

АРХІВ ПОРОГА

Міла тихо присвиснула.

— У вас тепер навіть пошта містична.

Тарас, який уже прокинувся після двадцяти хвилин сну в машині Дениса й виглядав як людина, яку погано відсканували, нахилився до скриньки.

— Вона відчиняється?

Ніна торкнулася кришки. Скринька клацнула.