Розділ 54. Нова хранителька

Коли Ніна вийшла з квартири 12-Б, у дворі вже сутеніло.

Зовні минуло не більше десяти хвилин.

Усередині — достатньо, щоб умістити чужі століття, двох дітей на порозі, Ладину відмову виходити силою і нову форму печатки. Час знову поводився як нетверезий нотар, але тепер уже хоч не намагався нікого стерти. Маленька перемога, беремо що є.

Майстерня Марка повернулася. Справжня.

З інструментами, пилом, запахом лаку, дверними полотнами, зеленою лампою в кутку й паперовим літачком на столі. Двері на стіні зникли, лишивши тонкий світлий слід у штукатурці. Як шов.

Марко вийшов першим. Потім Ніна.

Тарас стояв біля столу й тримав ручку напоготові, як лікар тримає дефібрилятор у серіалі, тільки дешевше й, у цьому випадку, значно корисніше.

— Живі? — спитав він.

— Приблизно, — промовила Ніна.

Міла підняла цифровик.

— Лада?

Ніна відповіла не одразу. Марко глянув на неї, але не підказував.

— Лада має кімнату в архіві, — сказала Ніна. — Це не клітка й не вихід, не повернення силоміць. Вона поки не виходить.

Оксана, яка стояла біля дверей майстерні, схопилася за одвірок.

— Вона...

— Вона сама так вибрала.

Оксана закрила очі. На її обличчі з’явилося те саме, що й у Ніни. Біль, який хоче сперечатися. Любов, яка хоче забрати. І нове знання, що забирати без згоди — стара мова будинку.

— Вона говорила? — спитала мати.

— Так.

— Про мене?

Ніна вагалася.

— Так.

— Вона ненавидить мене?

— Так, — озвалася Ніна.

Оксана здригнулася, але кивнула.

— І ні, — додала Ніна.

Оксана заплакала.

— Це гірше.

— Так.

Пані Стефа, яка сиділа на ящику з інструментами, витерла очі краєм хустки й сердито сказала:

— Усе у цій родині складне. Навіть ненависть.

— У нас не було вибору, — тихо відповіла Оксана.

Ніна не зводила з неї очей. Оксана сама виправилася:

— Ні. Був. Просто страшний.

Це мало значення. Можливо, не прощення.

Але точність. Ніна кивнула.

Тарас уже записував: Лада Яремчук має кімнату в архіві. Не виходить за власним вибором. Має право говорити й мовчати.

— Додай, — промовила Ніна, — що її не можна кликати в передпокої, на сходах після заходу й тоді, коли хтось говорить її голосом без шпильки або власного знака.

— Добре.

— І що вона ненавидить урочистість.

Міла швидко додала у свої нотатки.

— Це окремий пункт протоколу?

— Так.

За стіною майстерні тихо стукнуло. Тричі.

Усі завмерли. Потім на штукатурці проступив Ладин почерк:

І НЕ ПИШІТЬ ПРО МЕНЕ «ТРАГІЧНА ДІВЧИНА».

Міла притиснула руку до серця.

— Я її обожнюю.

Оксана крізь сльози засміялася. Це був перший сміх матері, який Ніна почула без страху.

У дворі люди ще стояли біля старого столу з архівом. Сутінки лягали на фасад, і будинок виглядав гірше, ніж удень: тріщини глибші, фарба темніша, вікна чорні. Але він більше не здавався пащею. У ньому відчувалися втома, старість і навіть провина, якщо будинки взагалі на неї здатні. Або просто нова функція, ще незручна, як перші години в чужому взутті.

Екскаватор так і стояв нерухомо. Поліцейський тепер говорив уже з кимось із міської служби, і в його голосі було дуже багато «ви самі приїдьте й подивіться». Це була правильна стадія. Коли система не вірить, треба змусити її хоча б приїхати особисто. Бюрократія теж має тіло, просто рідко ним ризикує.

Орест чекав біля під’їзду. Ніна помітила його, коли вийшла з майстерні. Він лишився. Не сховався за паперами, хоча, мабуть, дуже хотів. Стояв під стіною, тримаючи перев’язану руку, на якій знак петлі лишив тільки шрам.

— Архіварка, — сказав він.

Далі вона не пішла.

— Не починайте.

— Це краща назва, ніж хранителька.

— Ви й це чули?

— Будинок тепер погано тримає таємниці.

— Чудова новина для всіх, крім вас.

Він ледь усміхнувся. Не гладкою, чемною Орестовою усмішкою, а коротко, втомлено і майже по-людськи. Ніна не збиралася розчулюватися. Однієї доби замало, щоб перетворити антагоніста на доброго сусіда з травмами. Людям дуже хотілося б такої дешевої арифметики, але ні.

— Що ви тепер робитимете? — спитала Ніна.

— Із собою чи з будинком?

— Почніть із будинку. До себе ще повернетеся.

— Демонтаж зупинять хоча б тимчасово. Після сьогоднішнього приховати порушення буде складніше.

— Ви готові офіційно визнати підроблені документи?

Він глянув на неї.

— Частину.

— Яку зручно?

— Яку зможу довести, не посадивши пів міста.

— Отже, яку зручно.

— Ви хочете правду чи максимальне самознищення корисного свідка?

— Я хочу, щоб ви не торгувалися іменами навіть тепер.

Його обличчя стало жорсткішим. Потім він кивнув.

— Я дам архіву все, що знайду в родинних паперах.

— Не архіву. Людям, яких ваша родина правила.

— Вам.

— Мені як архіварці. Не як власниці. Не переплутайте, бо я вмію бути дуже нудною в юридичних формулюваннях.

— Не сумніваюся.

Він помовчав.

— Запишіть мене як Ореста і Мирона.

— Ви хочете обидва?

— Не знаю. Але якщо ви запишете одне, друге знову стане діркою.

Ніна коротко кивнула.

— Це буде правильне рішення, я зроблю.

Він відвів погляд до підвального вікна, де тріщина в цеглі вже не дихала холодом.

— Я не прошу пробачення.

— І правильно.

Він знову подивився на неї.

— Правильно?

— Пробачення не можна оформити заявою. Спершу документи. Потім дії. Потім, можливо, люди самі вирішать, що з вами робити.

Орест, або Мирон, тихо сказав:

— Ви дуже жорстока.

— Ні. Просто тепер без тиші.

Він не відповів. Ніна пішла до столу у дворі.

На ньому лежали сторінки архіву. Їх притискали камінці, чашка Валентини, синя машинка, банка сухарів, дерев’яні планки, ложка з ім’ям Ярини, копія фото Лади, годинник Марка, який тепер ішов. Не точно. Він то відставав, то прискорювався, але стрілки рухалися. Від живого часу не варто вимагати швейцарської дисципліни, особливо якщо його щойно витягли з підвалу.