Будинок, що їсть імена

Розділ 51. Стіна відкривається

Коридору за стіною не було. Принаймні, не одразу.

Спершу там була кімната майстерні — та сама, тільки інша.

Стіл стояв на місці, але без інструментів. Дверні полотна вздовж стін були гладкі, без ручок і замків. У вікні замість двору — сіре світло. На підлозі не було пилу. Не було стружки й не було слідів роботи.

Це була майстерня без рук, хоча Ніна зрозуміла це не відразу. Потім побачила: усе тут було формою без дотику. Місце, де Марко мав бути реставратором, але з нього забрали саму роботу, лишивши тільки двері. Функція без людини — напрочуд охайне пекло.

Марко стояв на порозі. Ключ НІ лежав у його долоні.

— Я тут був, — сказав він.

— Коли?

— Не знаю. Можливо, щоночі.

Ніна не переступала поріг. Вона тримала в руці нитку, прив’язану до робочого столу справжньої майстерні, другий кінець був у Марка. Тарас і Міла лишилися зовні, як свідки. Пані Стефа сказала, що не полізе в бісову стіну, бо в неї коліна, але стояла біля дверей майстерні з таким виглядом, немов за потреби прокляне архітектурний план до сьомого покоління.

— Ти маєш зайти першим, — сказала Ніна.

Марко зустрів її погляд.

— Пам’ятаю, що ти не тягнутимеш мене силоміць.

— Не тягнутиму, доки ти сама обираєш.

— І це теж пам’ятаю.

— Але якщо будинок почне забирати тебе разом із кімнатою...

— Тоді нагадай, що я можу сказати «ні». Якщо не зможу — скажи за мене.

Ніна кивнула. Він переступив поріг, і кімната відреагувала на цей крок.

Порожні дверні полотна вздовж стін здригнулися. На одному проступила ручка. На другому — замкова щілина. На третьому — мокрий слід долоні. Вони мов раділи, що матеріал нарешті повернувся. Марко став жорсткішим.

— Вони хочуть, щоб я працював.

— Не працюй.

— Це складніше, ніж звучить.

— Усе складніше, ніж звучить. Крім Орестових промов, ті якраз прості й огидні.

Марко ледь помітно усміхнувся, і це допомогло.

Він пішов далі. Ніна зайшла за ним, але трималася на відстані, щоб бути поруч, але не замість.

Двері за ними не зачинилися. Ніні хотілося прийняти це за добрий знак, хоча пастка теж могла мати бездоганні манери.

На дальній стіні висіла зелена лампа, та сама, яку Марко згадував зі своєї кімнати.

Під нею — полиця. На полиці радіоприймач. Старий, темний, із круглою шкалою. Він потріскував. Із динаміка долинав шум, потім уривки музики, потім голос польською, надто далекий, щоб розібрати слова. Марко зупинився.

— Моя кімната.

Майстерня навколо змінилася. Стіл став письмовим. На ньому розкинулися зошити, олівці, викрутка, недочитана книжка. Під вікном стояло ліжко. На спинці стільця — сорочка. У кутку тріщина. Радіоприймач стоїть на книжці, як він казав.

Юний Марко сидів на підлозі. Сімнадцятирічний. Худий, розпатланий, із подряпаними руками. Він тримав дерев’яний ґудзик і дивився в порожнечу перед собою.

Ніна затамувала подих. Дорослий Марко зробив крок до нього.

— Не торкайся, — озвалася Ніна.

— Я знаю.

Підліток підняв голову.

— Ти довго.

Марко дивився на нього.

— Я не пам’ятав дороги.

— Брешеш. Ти боявся.

— Так.

Це так прозвучало інакше, ніж раніше, радше, як беззахисне визнання. Підліток усміхнувся криво.

— Вітаю. Мозок доріс до очевидного.

Ніна мимоволі подумала, що Лада й Марко, мабуть, тому й здружилися: обидва підлітка мали гострі язики й нуль шансів проти дорослих із папками. Прекрасний клуб, просто чудовий. Ідеальна компанія і голодному домі. Підліток простягнув ґудзик.

— Забери.

Дорослий Марко не взяв.

— Це тримало мене тоді.

— Тоді.

— А тепер?

Підліток глянув на ключ НІ.

— Тепер ти маєш інше.

— А ти?

— Я частина, яку ти лишив у кімнаті, щоб не пам’ятати, як боявся.

Марко опустив очі.

— Я не хотів тебе лишати.

— Хотів. І мав право. Не вся пам’ять поміщається в тіло одразу.

Ніна стояла мовчки. Це була не її розмова.

Її людська дурість, звісно, хотіла втрутитися, підтримати, пояснити, обійняти всіх версій Марка й винести їх у ковдрі. Але це й означало б «рятувати замість». Тож вона мовчала, героїчно борючись із дуже шкідливою добротою. Підліток показав на радіоприймач.

— Слухай.

Радіо зашипіло. Крізь шум пробився голос Лади.

Не теперішній, втомлений і трохи нереальний, а тонкий, живий голос юної п’ятнадцятирічної дівчинки.

— Марку, якщо ти знову робиш вигляд, що не боїшся, то припини. Це нудно.

Підліток Марко заплющив очі. Дорослий теж. Голос продовжив:

— Я залишаю це не для героїчного тебе, а для нормального. Того, який злиться, бо не хоче лізти в підвал. Того, який знає, що може не врятувати всіх. Того, який усе одно прийде, але не тому, що двері його покликали. А тому, що сам вирішив. Якщо ти чуєш це після всього, не відкривай перші двері. Вони покажуть мене. Не вір. Я не там, де легше болить.

Радіо зашипіло сильніше. Марко прошепотів:

— Вона записала?

Підліток кивнув.

— А ти забув.

— Чому?

— Бо якби пам’ятав, пішов би раніше. І згорів би там.

Зелена лампа над столом мигнула. Стіна праворуч відкрилася.

За нею був коридор, дерев’яний і сухий.

Вздовж нього висіли сотні, а може, й тисячі дверних ручок, замків, петель і ключів. Деякі нові, деякі старі, деякі іржаві, деякі дитячі іграшкові. Коридор речей, які дозволяли відчиняти.

А в кінці стояли три двері. На перших табличка:

МАРКО, ЯКИЙ ВІДКРИВ.

На других:

МАРКО, ЯКОГО ЗНАЙШЛИ.

На третіх:

МАРКО, ЯКИЙ НЕ ПОВЕРНУВСЯ.

Усередині все похололо.

— Ти не мусиш зараз.

Марко перевів погляд на неї.

— Мушу.

— Це слово тут небезпечне.

Він видихнув.