Розділ 50. Ключ від порожнечі

Розділ 50. Ключ від порожнечі

Майстерня Марка не впізнала його одразу.

Ніна побачила це ще до того, як він переступив поріг.

Двері, старі дерев’яні, зі слідами реставрації, завжди відчинялися для нього легко. Марко торкався ручки, і замок клацав майже м’яко, мов знав руку. Тепер ручка лишилася нерухомою.

Марко спробував повернути її ще раз.

— Замкнено.

— Ні, — сказала Ніна. — Вона не пам’ятає тебе.

До дверей він повернувся з дивною обережністю.

— Це дуже неприємна фраза.

— У нас сьогодні багатий вибір неприємних фраз.

Пані Стефа, яка наполягла йти з ними «бо ви без старої людини з поганим характером наробите дурні», постукала по дверях кісточками пальців.

— Відчиняй, стара деревина. Це твій господар, хоч він зараз і поводиться як гість на власному похороні.

Нічого. Тарас дістав список Маркових версій.

— Марко Андрійович Соколовський. Реставратор. Працював у цій майстерні. Лагодив двері будинку. Зберігав тут документи, панелі, імена, дерев’яні планки.

Міла додала:

— І каву варив жахливу, але з гордим виглядом. Це я свідчу як постраждала.

Марко обернувся до неї.

— Я варив вам каву?

— Якщо це можна так назвати.

— Співчуваю.

Двері тихо клацнули, хоча й не відчинилися повністю — лише відпустили замок.

Ніна натиснула на ручку. Майстерня зустріла їх запахом дерева, лаку, пилу й металу. Лампа над робочим столом не горіла, але крізь високе вікно падало сіре денне світло. Дверні полотна стояли вздовж стін. Старі рами, коробки з інструментами, планки з випаленими іменами, металеві скриньки, клапті шліфувального паперу, недопита кава в чашці.

Марко зупинився на порозі. Ніна чекала.

Кімнату він оглядав довго, майже болісно.

— Мені тут подобається, — сказав нарешті.

Такої дрібниці вистачило, щоб одночасно захотілося сміятися й трощити все довкола.

— Добре, — озвалася Ніна. — Почнемо з цього.

Він пройшов до робочого стола. Пальці самі торкнулися рубанка, потім стамески, потім маленького ножа для зняття фарби. Руки пам’ятали краще за голову. Вони рухалися обережно, точно, звично. Марко помітив це й завмер.

— Я знаю, як це тримати.

— Так.

— Але не пам’ятаю, як навчився.

— Тіло теж архів, — озвався Тарас.

— Дуже незручний архів, — додала Міла. — Не має пошуку, зате іноді болить.

Ніна поставила на стіл речі. Дві половини планки з його іменем.

Годинник 03:17. Ґудзик.

Фото Лади й підлітка Марка біля поштових скриньок.

Паперовий літачок вони ще не мали. Але Ніна згадала про нього.

— Тут мав бути паперовий літачок.

Марко підняв брови.

— Серйозно?

— Лада кинула тобі записку, вона впала в смітник.

— Це звучить як історія, яку варто було б пам’ятати.

— Так.

Майстерня тихо зашурхотіла. Не стінами. Паперами.

У кутку, біля старих дверей квартири 12, перекинулася порожня коробка. З неї випав складений пожовклий паперовий літачок. Міла повільно сказала:

— От зараз я навіть не буду жартувати, бо воно явно чекало репліки. А я не хочу підтримувати драматичні амбіції коробок.

Ніна підняла літачок серветкою. На одному крилі дитячим почерком було написано:

Ти чуєш, коли двері брешуть. Не радій.

Марко взяв літачок. Пальці в нього затремтіли.

— Лада, — сказав він.

Тепер уже в імені було більше — ще не спогад повністю, але вже тріщина.

— Що бачиш? — перепитала Ніна.

Він заплющив очі.

— Смітник. Двір. Вона стоїть на балконі й сердиться, що я не зловив. Каже... каже, що в мене реакція як у мокрої шафи.

Ніна ледь усміхнулася.

— Схоже на неї. Навіть дуже.

— Я сміюся, але вдаю, що ні. Вона молодша за мене, а командує так, немов я досі її підмайстер.

— Ти й був її підмайстром?

— Мабуть. Просто тоді не здогадувався.

Він відкрив очі. У них уже було впізнавання. Хоча поки що не Ніни — Лади.

Це теж було боляче, але правильно. Ніна проковтнула власну ревність до пам’яті сестри. Так, психіка влаштована настільки ганебно, що можна ревнувати навіть до мертвої чи напівживої сестри, яку намагаєшся врятувати. Природа, чудова робота, сідай, два. Тарас розгорнув першу книгу.

— Якщо власне свідчення треба зібрати з його речей, нам потрібні не просто факти. Потрібні моменти, де він робив вибір.

— Не функції, — промовила Ніна. — Вибори.

Марко підняв паперовий літачок до світла.

— Я вибрав повірити їй.

На дерев’яній планці з його розділеним іменем тріщина трохи звузилася. Міла видихнула.

— Працює.

Ніна поклала поруч ґудзик.

— Це був мій. Потім твій. Лада дала його тобі, щоб ти пам’ятав себе.

Марко торкнувся ґудзика. Спершу нічого. Потім його обличчя змінилося.

— Сходи, — сказав він. — Вона тягне мене за рукав. Каже: «Не будь благородним дурнем, це моя робота». Я кажу, що вона мала. Вона каже, що я старший тільки за паспортом, а мозком будинок випередив нас обох.

Пані Стефа буркнула:

— Розумна була дитина.

— Вона кладе ґудзик мені в руку. Каже: «Якщо забудеш себе, тримай те, що не твоє. Чуже іноді краще пам’ятає, ніж своє». Потім штовхає мене. Сильно. Я падаю. Двері...

Він замовк.

— Двері що? — спитала Ніна майже пошепки.

— Зачинилися між нами.

Тріщина на планці звузилася ще, але не зникла. Марко відсахнувся від ґудзика.

— Ні. Не заходь далі.

— Що ти побачив?

— За наступними дверима підвал. Той самий, тільки в пам’яті.

— Ми не підемо туди силою. Спершу повернемося й підготуємо свідків.

— Не встигнемо. Спогад уже сам тягнеться сюди.

Справді. На стіні майстерні проступила мокра пляма. Вона розширювалася, набуваючи форми дверей. Не 12-Б. Не підвальні. Інші. Низькі, темні, з дерев’яною рамою, на якій були подряпини: