Будинок, що їсть імена

Розділ 49. Марко забувається

Найгіршим було те, наскільки ввічливо і нейтрально Марко дивився на Ніну.

Не порожньо, без ворожості — зовсім не так, як дивляться крізь людину, коли її вже майже стерли з пам’яті. Він дивився на неї як на незнайомку, якій не хоче завдати прикрості. З тією стриманою обережністю, яку люди мають до чужого болю в публічному місці.

— Вибачте, — повторив він. — Ми знайомі?

Двір завмер. Ще хвилину тому люди вимовляли імена, фасад старої кам’яниці приймав їх у себе, порожнина під фундаментом перестала ревіти, а будинок нарешті зробив щось схоже на видих. Усе здавалося не перемогою, ні, але хоча б переходом через міст, який не обвалився під ногами.

І от тепер Марко стояв поруч, тримаючи в руках тріснуту планку зі своїм іменем, і не знав Ніни.

Ніна не відповіла одразу. Вона могла сказати: так, ми знайомі. Ти Марко Соколовський. Ти реставратор. Ти пам’ятав мою сестру. Ти витягав мене від дверей, а потім приносив каву, коли я не спала. Ти брехав менше, ніж міг. Ти боїшся підвалу. Ти жива людина.

Але після всього, що сталося, вона вже знала: іноді правда, сказана не в той спосіб, теж стає насильством.

Лада сказала: тримайся за своє ім’я сам.

Отже, Ніна не могла просто набити Марка його ж біографією, як шафу чужим одягом.

— Так, — сказала вона тихо. — Але я не буду змушувати тебе згадувати силою.

Він насупився.

— Дякую?

— Не дякуй. Мені це не подобається.

Міла, яка стояла біля столу з архівом, раптом видихнула:

— Він не пам’ятає?

Тарас уже відкрив свій блокнот.

— Марко Андрійович Соколовський, — сказав він чітко. — Реставратор. Жив у будинку. Пам’ятав Ладу Яремчук. Був знайдений у підвалі. Не двері.

Марко обернувся до нього.

— Перепрошую, ви хто?

Тарас замовк. На його обличчі дуже швидко змінилися три стани: професійний страх, людський жах і образа людини, яку щойно забули після всіх її старань. Останнє було майже кумедним, якби все не було настільки погано.

— Тарас, — сказав він. — Ми сьогодні спускалися в підвал.

Марко опустив очі до своїх мокрих черевиків.

— Схоже, так.

— І все?

— Я не сперечаюся. Просто не пам’ятаю.

Міла піднесла цифровик.

— Тут є відео. Фото. Записи. Ти є на них.

Марко вдивився в екран. На фото він стояв поруч із Ніною біля підвальних дверей. На іншому — тримав дерев’яну планку. На третьому — сидів на сходах, блідий, із написом НЕ ВЕСЬ на зап’ястку. Його обличчя не змінилося.

— Це я, — сказав він.

— Так.

— Не допомагає.

Міла опустила цифровик.

— Ненавиджу, коли докази не працюють.

Пані Стефа підійшла ближче, спираючись на тростину. Ніна навіть не помітила, коли Стефа вийшла у двір.

— Марку, — сказала вона. — Я тебе знаю малим. Ти колись розбив у мене банку з огірками й сказав, що це кіт.

Марко чемно нахилив голову.

— Мені шкода.

Стефа скривилася.

— Не так. Ти мав сказати, що кіт справді був підозрілий.

Він не сказав. Стефа відвернулася.

Вперше за весь час вона виглядала старою не через зморшки, а через безсилля.

Ніна взяла дві половини планки. На одній було:

Марко Андрійович.

На другій: Соколовський. Дерево тріснуло рівно посередині, ніби хтось акуратно розділив ім’я на те, що ще можна назвати, і те, що вже відходило.

На місці тріщини все так само проступав мокрий темний слід.

Марко помітив планку в її руках.

— Це моє?

— Так.

— Ви можете залишити. Схоже, вам воно потрібніше.

Усередині гостро стиснулося.

— Ні, ця річ потрібна тобі.

— Я нічого не відчуваю. Ні тепла, ні впізнавання.

— Бо тебе зараз розбирають на спогади. Це не найкращий час для точних відчуттів.

— Хто мене розбирає — будинок чи та частина мене?

Ще хвилину тому фасад приймав імена, а тепер стих. Занадто тихий. На другому поверсі Лада вже не стояла у вікні. Вікно було порожнім.

Під будинком знову почувся шепіт. Не «борг не закрито». Тепер інший.

— Частина.

Ніна підняла голову.

— Він не забирається весь, — промовив Тарас, швидко переглядаючи записи. — Після створення архіву його не може просто стерти як раніше. Тому розділяє.

— На що?

Марко відповів замість Тараса, хоча, здається, сам не зрозумів звідки:

— На тіло, ім’я і двері.

Усі повернулися до нього. Він збентежено підняв брови.

— Я справді назвав це місце домом?

— Назвав. І звучало так, ніби ти сам собі не повірив.

— Дивно. Я майже не пам’ятаю цієї фрази.

— У нас слово «дивно» давно звільнилося через перевтому, — пробурмотіла Міла.

Тарас гортав першу книгу.

— Ось. Після правки пам’яті старі функції не зникають одразу. Якщо людина була використана як вузол, її треба повернути не через чужі свідчення, а через власне. Інакше вона лишається функцією в новій печатці.

— Тобто ми весь час повторювали, що Марко не двері, але якщо він сам цього не пам’ятає...

— Будинок залишить його дверима, — сказав Тарас.

Марко дивився на них уважно, трохи втомлено, як людина, яка випадково опинилася на зборах власної трагедії без роздруківки.

— Вибачте, — сказав він. — Я розумію, що це важливо. Але в мене відчуття, немов ви говорите про когось, хто схожий на мене.

Ніна підступила ще на крок.

— Це і є пастка.

Він обернувся до неї.

— Ви плачете.

Ніна торкнулася щоки. Справді.

— Дурна фізіологія.

— Вибачте.

— Не вибачайся за це.