Розділ 49. Марко забувається
Найгіршим було те, наскільки ввічливо і нейтрально Марко дивився на Ніну.
Не порожньо, без ворожості — зовсім не так, як дивляться крізь людину, коли її вже майже стерли з пам’яті. Він дивився на неї як на незнайомку, якій не хоче завдати прикрості. З тією стриманою обережністю, яку люди мають до чужого болю в публічному місці.
— Вибачте, — повторив він. — Ми знайомі?
Двір завмер. Ще хвилину тому люди вимовляли імена, фасад старої кам’яниці приймав їх у себе, порожнина під фундаментом перестала ревіти, а будинок нарешті зробив щось схоже на видих. Усе здавалося не перемогою, ні, але хоча б переходом через міст, який не обвалився під ногами.
І от тепер Марко стояв поруч, тримаючи в руках тріснуту планку зі своїм іменем, і не знав Ніни.
Ніна не відповіла одразу. Вона могла сказати: так, ми знайомі. Ти Марко Соколовський. Ти реставратор. Ти пам’ятав мою сестру. Ти витягав мене від дверей, а потім приносив каву, коли я не спала. Ти брехав менше, ніж міг. Ти боїшся підвалу. Ти жива людина.
Але після всього, що сталося, вона вже знала: іноді правда, сказана не в той спосіб, теж стає насильством.
Лада сказала: тримайся за своє ім’я сам.
Отже, Ніна не могла просто набити Марка його ж біографією, як шафу чужим одягом.
— Так, — сказала вона тихо. — Але я не буду змушувати тебе згадувати силою.
Він насупився.
— Дякую?
— Не дякуй. Мені це не подобається.
Міла, яка стояла біля столу з архівом, раптом видихнула:
— Він не пам’ятає?
Тарас уже відкрив свій блокнот.
— Марко Андрійович Соколовський, — сказав він чітко. — Реставратор. Жив у будинку. Пам’ятав Ладу Яремчук. Був знайдений у підвалі. Не двері.
Марко обернувся до нього.
— Перепрошую, ви хто?
Тарас замовк. На його обличчі дуже швидко змінилися три стани: професійний страх, людський жах і образа людини, яку щойно забули після всіх її старань. Останнє було майже кумедним, якби все не було настільки погано.
— Тарас, — сказав він. — Ми сьогодні спускалися в підвал.
Марко опустив очі до своїх мокрих черевиків.
— Схоже, так.
— І все?
— Я не сперечаюся. Просто не пам’ятаю.
Міла піднесла цифровик.
— Тут є відео. Фото. Записи. Ти є на них.
Марко вдивився в екран. На фото він стояв поруч із Ніною біля підвальних дверей. На іншому — тримав дерев’яну планку. На третьому — сидів на сходах, блідий, із написом НЕ ВЕСЬ на зап’ястку. Його обличчя не змінилося.
— Це я, — сказав він.
— Так.
— Не допомагає.
Міла опустила цифровик.
— Ненавиджу, коли докази не працюють.
Пані Стефа підійшла ближче, спираючись на тростину. Ніна навіть не помітила, коли Стефа вийшла у двір.
— Марку, — сказала вона. — Я тебе знаю малим. Ти колись розбив у мене банку з огірками й сказав, що це кіт.
Марко чемно нахилив голову.
— Мені шкода.
Стефа скривилася.
— Не так. Ти мав сказати, що кіт справді був підозрілий.
Він не сказав. Стефа відвернулася.
Вперше за весь час вона виглядала старою не через зморшки, а через безсилля.
Ніна взяла дві половини планки. На одній було:
Марко Андрійович.
На другій: Соколовський. Дерево тріснуло рівно посередині, ніби хтось акуратно розділив ім’я на те, що ще можна назвати, і те, що вже відходило.
На місці тріщини все так само проступав мокрий темний слід.
Марко помітив планку в її руках.
— Це моє?
— Так.
— Ви можете залишити. Схоже, вам воно потрібніше.
Усередині гостро стиснулося.
— Ні, ця річ потрібна тобі.
— Я нічого не відчуваю. Ні тепла, ні впізнавання.
— Бо тебе зараз розбирають на спогади. Це не найкращий час для точних відчуттів.
— Хто мене розбирає — будинок чи та частина мене?
Ще хвилину тому фасад приймав імена, а тепер стих. Занадто тихий. На другому поверсі Лада вже не стояла у вікні. Вікно було порожнім.
Під будинком знову почувся шепіт. Не «борг не закрито». Тепер інший.
— Частина.
Ніна підняла голову.
— Він не забирається весь, — промовив Тарас, швидко переглядаючи записи. — Після створення архіву його не може просто стерти як раніше. Тому розділяє.
— На що?
Марко відповів замість Тараса, хоча, здається, сам не зрозумів звідки:
— На тіло, ім’я і двері.
Усі повернулися до нього. Він збентежено підняв брови.
— Я справді назвав це місце домом?
— Назвав. І звучало так, ніби ти сам собі не повірив.
— Дивно. Я майже не пам’ятаю цієї фрази.
— У нас слово «дивно» давно звільнилося через перевтому, — пробурмотіла Міла.
Тарас гортав першу книгу.
— Ось. Після правки пам’яті старі функції не зникають одразу. Якщо людина була використана як вузол, її треба повернути не через чужі свідчення, а через власне. Інакше вона лишається функцією в новій печатці.
— Тобто ми весь час повторювали, що Марко не двері, але якщо він сам цього не пам’ятає...
— Будинок залишить його дверима, — сказав Тарас.
Марко дивився на них уважно, трохи втомлено, як людина, яка випадково опинилася на зборах власної трагедії без роздруківки.
— Вибачте, — сказав він. — Я розумію, що це важливо. Але в мене відчуття, немов ви говорите про когось, хто схожий на мене.
Ніна підступила ще на крок.
— Це і є пастка.
Він обернувся до неї.
— Ви плачете.
Ніна торкнулася щоки. Справді.
— Дурна фізіологія.
— Вибачте.
— Не вибачайся за це.
— Я не знаю, за що можу вибачатися.
— За огірки Стефи почни. Буде хоч якась стабільність.
Він ледь усміхнувся, але все так само не впізнавав.
Ніна згадала про майстерню і вхопилася за неї, як за нитку.
— Нам треба в майстерню, — сказала вона.
Марко озирнувся на будинок.