Розділ 47. Архів живих

Розділ 47. Архів живих

Коли вони повернулися нагору, під’їзд був списаний іменами.

Не хаотично, як під час бунту стертих — тепер написи розташовувалися рядами. На стінах, на дверях, на сходових підступенках, на перилах, на старих поштових скриньках. Мов будинок сам став зошитом, але ще не знав, хто його веде.

Деякі імена були чіткі, й серед них проступали вже знайомі:

Ярина Кальницька. Микита Климчук.

Ганна Климчук. Лада Яремчук.

Валентина Гончар. Семен Кравець.

Марія Савчук. Олена Павленко.

Тимофій Павленко. Деякі — неповні.

Наталя з 4. Андрій з 4.

Жінка із синім шарфом. Чоловік, що лагодив сходи.

Дитина без запису при квартирі 6.

А біля деяких були не імена, а прохання:

Не кликати. Тільки записати.

Не повертати до родини й не говорити при дітях.

Назвати без прізвища. Залишити мою кімнату порожньою. Ніна зупинилася на середині сходів.

— Ось чому не можна просто вимовити всіх однаково.

Тарас, мокрий по коліна після підвалу, притулився до стіни й одразу відсахнувся, бо напис під його плечем обурено змінився на:

НЕ ЗАТУЛЯЙ!

— Перепрошую, — сказав він стіні.

Міла, яка стояла вище з цифровиком, нервово хмикнула.

— У нас уже навіть стіни мають особисті межі. Прогрес.

Пані Стефа тримала перила обома руками. Вона подивилася на Ніну, Марка, Тараса, потім на Ореста, що піднімався останнім.

— Знайшли?

У відповідь Ніна кивнула.

— Микита Климчук. Його мати Ганна Климчук.

Стефа заплющила очі.

— Микита.

На першому поверсі, біля підвальних дверей, дитяча рука чорнилом написала:

ТЕПЕР ЧУЮ.

Матвій, який стояв біля Ірини, усміхнувся крізь сльози.

— Він більше не тільки плаче.

Ірина обійняла його. У дворі тим часом стало на диво тихо.

Екскаватор не працював. Робітники стояли біля техніки й дивилися на будинок. Поліцейський говорив по телефону, але тепер його голос був іншим: менше наказів, більше паніки.

Денис Руденко тримав біля входу кількох мешканців і змушував їх читати аркуш із іменами. Людина, яку вчора майже стерли, дуже швидко набула повадок суворого бібліотекара апокаліпсису. Приємне кар’єрне зростання, якщо не думати про обставини.

— Треба створити архів, — сказав Тарас.

— Уже створили, — відповіла Міла, показавши на стіни.

— Ні. Стіни належать будинку. А архів має бути не в одному місці.

На обкладинці першої книги квітка з п’ятьма пелюстками потемніла, але без погрози — стара печатка втрачала право бути єдиною.

— Архів живих, — сказала вона.

— Чому живих? — спитала Ірина.

— Бо він має належати живим свідкам. Не будинку і не тій порожнині. І точно не родинам, які «мають право називати». Живим, які пам’ятають без торгу. І тим стертим, хто хоче бути в ньому.

— А хто не хоче?

— Того не вписуємо повністю. Свідчимо прохання.

Тарас уже писав заголовок на новому аркуші:

Архів живих. Потім закреслив.

— Ні. Архів живих і тих, хто має право не повертатися.

Міла зазирнула й зітхнула.

— Як назва для лендингу жахливо. Як моральний принцип — уже краще.

Ніна сіла на сходинку. Вона втомилася так, що тіло, здається, збиралося просто відмовити їй тут і зараз, але сіла вона не через втому — просто архів не можна створити стоячи в героїчній позі.

Архіви створюють сидячи: переписують, звіряють, сперечаються через формулювання. Зараз ця буденна робота могла стати печаткою.

Вони почали. Спершу записали живих свідків.

Ніна Олександрівна Яремчук. Марко Андрійович Соколовський.

Оксана Яремчук. Ірина Вікторівна Бойко.

Матвій Бойко. Стефанія, пані Стефа, повне прізвище вона спершу відмовилася називати, бо «не люблю я його після чоловіка», а потім усе ж сказала:

— Стефанія Петрівна Романюк. І якщо мій покійний це почує, хай знає, що прізвище в мене лишилося тільки з технічних причин.

Тарас записав без коментарів. Міла ледь не розірвалася від бажання прокоментувати, але теж втрималась.

Міла Ковтун. Тарас Володимирович Левченко.

Денис Руденко. Мешканці, які лишилися.

Потім записали тих, хто хоче бути названим.

Ярина Кальницька. Микита Климчук.

Ганна Климчук. Лада Яремчук.

Валентина Гончар. Марія Савчук.

Семен Кравець. Олена й Тимофій Павленки. Після кожного імені Ніна питала:

— Як пам’ятати?

І чекала. Іноді відповідь приходила запахом. Іноді — образом. Пиріжки — для Марії. Тютюн і насіння — для Семена. Сухарі для голубів — Валентина. Синя машинка й нитка — Тимко. Квітка з п’ятьма пелюстками, але без слова «жертва» — Ярина. Для Микити — слово почутий. Для Ганни — мати, яка кликала.

Для їхніх душ це було важливо.

Потім дійшли до тих, хто не хотів назад.

Перший напис був біля квартири 6:

НЕ ВЕРТАЙТЕ МЕНЕ ДО БРАТА

Ім’я не проступало. Ніна записала:

Невідома людина, пов’язана з квартирою 6. Просить не повертати до брата. Ім’я не встановлювати без згоди. Свідчення зберегти. Тарас кивнув.

— Це новий тип запису.

— Добре.

— У нормальних архівах так не роблять.

— У нормальних архівах люди не випадають у підвали, які їдять документи.

— Аргумент прийнято.

Деякі прохання були важчі.

Я САМ ВІДДАВ. НЕ ПИШІТЬ МЕНЕ ПОРУЧ ІЗ НИМИ.

Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ДОНЬКА ЗНАЛА. ВОНА ЖИВЕ.

НЕ РОБІТЬ З МЕНЕ ДОБРУ. Я МОВЧАЛА.

Пані Стефа після цього довго сиділа мовчки.

— Записувати? — перепитала Міла.

— Записувати, — озвалася Ніна. — Але без прикрас.

Тоді стара рука на стіні написала:

ДЯКУЮ.

Архів ріс. Не один список — багато.

Паперовий і дерев’яний, із фото, відео. Голосові записи, які Міла робила й одразу відправляла Денису, Тарасу, собі, якійсь подрузі з підписом: не питай, просто збережи, якщо я завтра скажу, що це нісенітниця, не вір мені.