Розділ 46. Голос фундаменту

Розділ 46. Голос фундаменту

Підвальні двері не були замкнені, і це було майже образливо.

Після всіх ключів, табличок, ліній у стінах, маленьких дверей у коморі й неможливих коридорів звичайні підвальні двері просто піддалися, коли Марко натиснув на ручку. Ніякого скреготу, ніякого театру.

Просто старе залізо, облуплена коричнева фарба й темрява за порогом. Як завжди, найнеприємніші речі не витрачаються на ефекти. Вони впевнені в собі. Бридота.

На сходах позаду лишилися голоси. Пані Стефа організувала людей на майданчику й роздала списки. Міла стояла біля першого прольоту, тримаючи цифровик, нитку й вираз обличчя «я точно не плачу, це просто реальність погано провітрюється». Ірина з Матвієм були біля неї. Хлопчик передав Ніні червону машинку, але сам униз не пішов.

— Тимко сказав, дорослі тепер можуть самі, — пояснив він.

— Передай Тимкові, що я ображена, — озвалася Міла.

— Він сміється.

— От малий нахаба.

Ніна взяла машинку. Марко прив’язав лляну нитку до перил, другий кінець до свого зап’ястка, другу тоншу нитку — до Ніниної руки. Тарас тримав список і блокнот. Орест стояв осторонь, руки в кишенях, але не йшов.

— Ви можете лишитися, — озвалася Ніна.

— Щоб потім ви сказали, що я злякався?

— Ні. Щоб не робити вигляд, мов ми вас змусили.

Кілька секунд він мовчки вивчав її обличчя.

— Ви нестерпні.

— Це вже казали.

Він пішов за ними. У підвалі було світло не від ламп. Лампочки висіли під стелею, мертві й пилові. Світло йшло від води на підлозі. Вона покривала підвал тонким шаром, по кісточки, і світилася зсередини слабким сірим відблиском.

Стіни були мокрі. На них проступали старі написи, але не всі одразу. Вони з’являлися, коли на них дивилися, і зникали, якщо затримати погляд надто довго. Ніна встигла прочитати:

НЕ КЛИЧ

Потім:

ПІДПИС НЕ МАТИ

Потім:

Я НЕ БОРГ

Тарас тихо записував усе, що встигав.

— Не відставай, — озвався Марко.

— Я архівіст, а не щука в болоті. Іду як можу.

Підвал був більший, аніж мав бути.

Значно більший. Ніна пам’ятала план: кілька комірок, технічні труби, старий хід під двір, замуроване підвальне вікно. Але тепер перед ними тягнувся довгий простір із колонами, низькою стелею й темними прорізами в стінах. Десь капала вода. Десь шелестіли папери. Десь дуже далеко хтось тихо дихав.

Марко йшов попереду, проте кожен крок давався йому зусиллям. Підвал його впізнавав: вода тягнулася до черевиків, написи на стінах поверталися слідом, старі дверні рами в темряві здригалися, коли він проходив.

— Марко Андрійович Соколовський тут, — промовила Ніна.

Тарас повторив. Зі сходів згори долетіли голоси:

— Марко Андрійович Соколовський тут.

Вода відступила від його ніг на кілька сантиметрів.

Марко не обернувся, але Ніна побачила, як він видихнув.

Вони дійшли до першої розвилки. Праворуч — комірки.

Ліворуч — темний хід із запахом мокрого дерева.

Прямо — низький арковий прохід, якого не могло бути в підвалі житлового будинку.

Іграшкова машинка в Ніниній руці нагрілася, а її коліщатка самі повернулися в бік арки.

— Туди, — сказала вона.

Орест зупинився.

— Ні.

Марко повернувся.

— Чому?

— Там була стара стіна. Її не відкривали.

— Звідки ви знаєте?

Орест мовчав. Тарас підняв брови.

— Несподіваний напад сімейної пам’яті?

— Замовкніть.

— Дуже наукова відповідь.

Ніна спробувала прочитати відповідь на Орестовому обличчі.

— Ви були тут дитиною.

Відповіді не було.

— Вам коли-небудь показували цю кімнату?

— Мене приводили в інше місце. Тут усе виглядає новішим.

— Куди вас водили?

— До дверей вище. Там, де тепер висить ваша проклята табличка.

12-Б.

Ніна запам’ятала.

— А про арку вам казали?

Орест стиснув щелепу.

— Казали, що туди не ходять, бо там не повертають імена.

Марко тихо зітхнув:

— Отже, туди.

Вони пройшли під аркою, і повітря змінилося.

Тепер пахло не підвалом, а давньою, мокрою, важкою землею. Стеля стала нижчою. Замість цегли довкола був нерівний грубий камінь, місцями вкритий білими плямами солі. Вода під ногами зникла, натомість на підлозі лежав сухий пил.

Від цього ставало тільки гірше. Під будинком, який дихав водою, сухий пил здавався місцем, де вода колись відступила навмисно.

У кінці проходу була кругла зала.

Кімната була невеликою, проте стеля губилася так високо, що ліхтарик її не діставав. Неможливе тут знову поводилося як буденність.

У центрі лежав кам’яний обід, схожий на старий колодязь без води. Навколо нього на підлозі було викладено коло з цеглин, дерев’яних уламків, старих металевих табличок, дитячих речей, ґудзиків, ключів, ложок, шматків паперу.

Печатка. Ніна зрозуміла це одразу.

Не знак, а місце, край, складений із того, що забрали. Орест прошепотів:

— Її не мало бути видно.

Марко підійшов ближче, але зупинився за кілька кроків.

На кам’яному ободі були подряпини. Багато. Деякі старі, майже стерті. Деякі свіжі. Серед них Ніна побачила знайомі: петля, квітка, замкова щілина, дитяча долоня, літера М.

І слово, яке повторювалося кілька разів:

МАМО

Не ім’я. Крик.

Тарас став поруч і тихо сказав:

— Може, ми весь час шукали ім’я, а перший запис — це звернення.

— Ні, — озвалася Ніна. — Звернення теж комусь належало.

Вони стали навколо кола. Орест тримався осторонь, але не пішов.

Згори, крізь стелю, ледь чутно долинали голоси мешканців:

— Ярина Кальницька була дитиною.

— Лада Олександрівна Яремчук пам’ятала.

— Ніна Олександрівна Яремчук тут.

Печатка відповідала тремтінням. Тоді з колодязя без води пролунав голос.