Розділ 44. Третє ім’я

Розділ 44. Третє ім’я

Орест почав зникати з країв. Спершу це побачила Міла.

Вона стояла ближче за всіх із цифровиком у руках і раптом прошепотіла:

— У нього рука...

Права рука Ореста, та сама, на якій випалився знак петлі, стала нечіткою. Не прозорою, а мов контур тіла не встигав за рухом. Пальці розмивалися, збиралися, знову розмивалися.

Орест теж побачив. Він різко сховав руку за спину.

— Ні.

Руки на стінах продовжували писати:

ХТО МАЄ ПРАВО НАЗИВАТИ ТЕБЕ?

Ніна не відчула радості, хоча, мабуть, мала б.

Людина, яка намагалася стерти її, Ірину, Дениса і Марка, яка користувалася старою угодою й родовим правом, тепер стояла перед тією самою порожнечею. Дуже спокусливо було назвати це справедливістю, підсунути долі стільчик і аплодувати. Але після всього, що вони дізналися, така простота вже смерділа старою кухнею Стефи.

Не кожне покарання є правкою. І не кожне стирання стає справедливим тільки тому, що стирають винного.

Марко підвівся важко. Він досі був блідий після провалу, але стояв сам.

— Оресте.

Орест підняв на нього очі.

— Не смійте називати мене тут.

— Тоді скажіть власне повне ім’я самі.

— Ви не розумієте, що робите.

— Розумію достатньо: цього ви боялися від першої зустрічі.

Орест засміявся. Коротко, зло.

— Ви думаєте, я боюся свого імені?

Руки на стінах написали:

ТАК

Міла стишила голос:

— Стіни сьогодні дуже прямолінійні.

Ніна вдивилася в Орестове обличчя й нарешті зрозуміла, що не сходиться. Валентина Михайлівна казала: ім’я сидить погано, як пальто з чужого плеча. Вони сприйняли це як натяк на родове право, Кальницьких і стару угоду. Можливо, жінка говорила буквально.

— Орест не ваше ім’я, — сказала Ніна.

Він відсахнувся від її слів, наче від удару.

— Замовкніть.

— Валентина казала, що ви носите чуже.

— Стара нічого не знала.

Зі стіни біля дверей 17 проступила Валентинина рука й написала:

ЗНАЛА

Пані Стефа криво всміхнулася.

— Валя навіть після стирання не терпить, коли її недооцінюють.

Тарас уже гортав першу книгу.

— Тут має бути.

— Що? — уточнила Міла.

— Записи спадкоємців права правки. Якщо Орест отримав його не як прямий носій імені, а через заміну...

— Через що?

Тарас побілів.

— Через заміну імені.

Книга сама розгорнулася на пізнішому розділі. Не дуже старому — середина дев’яностих. Свіжіший папір, інше чорнило.

Ніна нахилилася. Сторінка була пошкоджена, але читалася.

Кальницький Орест Романович. Дитина записана після смерті старшого брата.

Ім’я Орест перенесено з померлого на молодшого для збереження лінії правки.

Перший запис молодшого імені вилучено. У під’їзді стало холодно.

Орест стояв нерухомо. Ніна обережно підняла очі.

— Ви теж переписаний.

Він мовчав.

— Ваше справжнє ім’я не Орест.

— Я Орест Кальницький. Так написано в усіх документах.

— Це ім’я вашого брата. Ви взяли його разом із правом родини.

— Я прожив із ним усе життя. Не вам вирішувати, кому воно належить.

Він повторив уже голосніше. Будинок здригнувся.

Не від його сили — від тріщини в ній.

Руки на стінах почали писати швидше.

ХТО ТЕБЕ НАЗВАВ?

ХТО ВІДМОВИВСЯ ВІД ПЕРШОГО?

ДЕ ТВОЄ ІМ’Я?

Орест затулив вуха, але це не допомагало. Написи не звучали. Вони просто були всюди.

Ніна раптом побачила хлопчика. Не Матвія і не Тимка.

На нижньому майданчику, біля підвальних дверей, стояв хлопчик років восьми. У темному светрі. Обличчя розмите, але постава горда, сердита. Орестові дістався погляд старшого брата, чий малий узяв чужу річ і зламав.

— Це він? — прошепотіла Міла.

Тарас тихо прочитав із книги:

— Старший брат. Орест Романович Кальницький. Помер у дитинстві. Ім’я збережено для права правки.

— А молодший? — уточнила Ніна.

Сторінка темніла. Чорнило не хотіло віддавати.

Матвій раптом витягнув із кишені червону машинку.

— Ярина каже, він був малий і плакав, коли його назвали не ним.

Орест різко обернувся до хлопчика.

— Мовчи!

Матвій сховався за Ірину. Ірина стала перед ним.

— Не кричіть на мого сина.

На дверях 17 напис ІРИНА ВІКТОРІВНА БОЙКО. МАТИ МАТВІЯ спалахнув темним золотом.

Орест відступив. Ніна зрозуміла.

Він усе життя користувався правом, побудованим на відібраних іменах. Але його власне ім’я теж колись забрали. Проте не будинок — родина.

Щоб зберегти право. Навіть спадкоємець годівниці був її кормом.

Це не виправдовувало, але хоча б пояснювало, чому його ім’я сиділо погано.

— Ваше перше ім’я, — озвалася Ніна. — Воно теж у порожнині?

Орест уже не виглядав переможцем.

— Немає першого імені.

— Було.

— Немає.

— Було.

У його очах стояла ненависть.

— Ви не маєте права.

— Тому я не вгадуватиму.

Вона повернулася до Ярининої планки, яка лежала біля першої книги.

Під хусткою, після кімнати Ярини, на ній проступило більше літер. Ніна тоді не дивилася. Тепер розгорнула. На планці було написано:

ЯРИНА КАЛЬНИЦЬКА. НЕ ПЕРША ПЛАТА. ПЕРША НАЗВАНА.

Ніна застигла на місці.

— Не перша плата, — повторила вона.

Тарас нахилився до книги.

— Тоді хто був першим?

Марко різко сказав:

— Ні.

Але було пізно. Книга розгорнулася на найстарішій сторінці, ще до договору.

Там не було красивого почерку. Лише короткий запис, майже технічний.

Перед угодою порожнина вже взяла одне ім’я. Не втримано й не записано. Через відсутність запису край нестабільний. Для стабілізації потрібне назване дитя. Обрана Ярина Кальницька. Міла тихо сіла на сходинку.

— Тобто Ярина була не першою жертвою.