Будинок, що їсть імена

Розділ 42. Стерти Ніну

Після зміни права правки будинок на кілька хвилин замовк.

І це мало б бути полегшенням, та не стало.

Тиша після крику підвалу була неправильною. Не мирною, не втомленою, не тією, яка приходить після бурі й дозволяє людям перевірити, чи всі живі. Вона була схожа на паузу перед тим, як хтось у темряві нарешті розуміє: старий спосіб більше не працює, треба спробувати новий.

На сходах пахло мокрим каменем, пилом, паленим папером і чимось металевим. Перша книга лежала на майданчику між другим і третім поверхом, розкрита на новому записі:

Право правки належить усім, хто пам’ятає без торгу.

Чорнило ще блищало. Орест стояв на кілька сходинок нижче, більше і він не усміхався.

Без ввічливої усмішки Орестове обличчя стало молодшим і гіршим. Зникла оболонка юриста й представника з «процедурою». Лишився спадкоємець родини, у якої забрали мову, що сто років змушувала будинок слухатися.

— Ви думаєте, перемогли? — сказав він.

Міла, яка сиділа на сходинці й перевіряла, чи камера ще працює, підняла голову.

— Ні. Ми просто бачили ваше обличчя, коли перестало працювати родове паскудство. Уже непогано.

Орест навіть не подивився на неї. Його погляд був на Ніні.

— Право правки тепер належить тим, хто пам’ятає. Чудова формула. Дуже красива. Шкода, що вас скоро не буде кому пам’ятати.

Марко спробував підвестися. Ніна поклала руку йому на плече.

— Не ведися.

— Це не приманка, — промовив Орест. — Це наступний крок.

Унизу відчинилися двері під’їзду. Усередину зайшла Оксана Яремчук.

Спершу Ніна її не впізнала. Не тому, що мати змінилася. Навпаки, вона була надто своєю. Пальто, яке Ніна знала. Сумка на згині руки. Волосся, зібране так само недбало, як у ті дні, коли Оксана хвилювалася й удавала, що просто поспішала. Обличчя бліде, втомлене. Очі почервонілі, мов вона плакала дорогою або не спала всю ніч.

Вона стояла біля дверей під’їзду й дивилася на людей на сходах так, немов потрапила не в будинок своєї матері, а в чужий сон.

У руці тримала папку. Червону.

Ніна відразу зрозуміла. Орест не зміг більше правити через старе родове право. Але в нього лишався інший доступ.

Мати. Та, хто мала право називати.

Та, кому колись «закрили пам’ять» і «віддали рот».

— Мамо, — промовила Ніна.

Оксана здригнулася. Не відгукнулася.

Її погляд ковзнув по Ніні, немов шукав у її обличчі щось знайоме, але не знаходив достатньо, щоб довіритися.

— Пані Оксано, — м’яко сказав Орест. — Це вона.

Марко поруч напружився.

— Не слухай його, — сказала вона.

Оксана подивилася на Ореста.

— Ви сказали, тут моя мати...

— Квартира Орисі Семенівни під загрозою, — відповів він. — І є питання з документами спадщини. Ви маєте підтвердити склад родини.

Ніна повільно спустилася на одну сходинку.

— Мамо, подивися на мене.

Оксана дивилася на Ніну, і цей погляд лякав найдужче.

То був не порожній погляд і не повне забуття. У ньому точилася справжня, болісна боротьба. Оксана ніби впізнавала Ніну частинами — очі, голос, рух руки, окрему фразу, — але не могла з’єднати їх в одну людину. Орест підняв папку.

— У пані Оксани є заява. Вона має лише підтвердити, що в неї не було доньки з таким ім’ям.

На сходах хтось тихо вилаявся. Пані Стефа почала спускатися вниз, але Тарас зупинив її за рукав.

— Не зараз. Вони хочуть емоційного зриву.

— Я йому зараз покажу емоційний зрив, — прошипіла Стефа.

— Цього вони й хочуть.

Міла промовила майже пошепки:

— Ненавиджу, коли архівіст має рацію.

Оксана розгорнула папку. Ніна побачила аркуш. Офіційний бланк. Печатка. Сухий текст. Місце для підпису.

У кутку не було знака петлі, бо тепер він був захований гірше — у водяному знаку паперу. Ледь помітна квітка з п’ятьма пелюстками, перекручена в петлю.

Орест навчився. Або завжди знав більше, ніж показував.

— Мамо, — сказала Ніна, — у тебе дві доньки.

Оксана притиснула папку до грудей.

— Не треба називати їх разом.

— Лада й Ніна були сестрами. Це не торг.

— Ти не розумієш, що він почує.

— Лада Олександрівна Яремчук. Ніна Олександрівна Яремчук. Обидві жили тут і жодна не була платою.

Оксана заплющила очі.

— Мене від цих імен болить голова.

— Бо тобі закрили пам’ять.

— Я не хочу це слухати.

— Знаю. Але нам однаково доведеться про це говорити.

Ці слова далися найважче, бо Ніна справді розуміла матір. Оксана не просто зрадила її забуттям: вона стільки років жила з порожнім місцем усередині, що навчилася обходити його, як стару рану. Тепер Ніна вимагала відкрити те, що мати колись замкнула, аби не втратити останню дитину.

— Якщо ви підпишете, — озвався Орест тихо, — усе це закінчиться. Ваша мати не хотіла, щоб Ніна поверталася сюди. Вона знала, що це небезпечно. Ви можете захистити себе.

— Не себе, — озвалася Ніна. — Його. І те, що він хоче відкрити.

Оксана похитала головою.

— Я не розумію, чому ти знову це робиш.

— Розумієш. Просто не хочеш називати вголос.

— Ні, Ніно. Не вирішуй за мене.

— Ти сама сказала, що Ладу забрав будинок. Я хочу знати, що було до цього.

Оксана зблідла.

— Я такого не казала.

— Казала.

— Ні.

— Ти сказала, що обрала мене. Що Лада зайшла в двері для мене. Що бабуся знала.

Оксана затулила вуха.