Розділ 40. Лада в будинку

Розділ 40. Лада в будинку

Кухня пані Стефи виявилася найстрашнішою не тому, що змінилася.

А тому, що ні. На плиті стояла стара турка. На підвіконні — вазон із товстими зеленими листками. Біля вікна — стілець із подушкою, продавленою посередині. На столі клейонка з малюнком вишень, дві солонки, блюдце з котячими таблетками, банка з сухарями для голубів, яку Стефа так і не викинула після зникнення Валентини.

Звичайна кухня старої жінки. На таких кухнях найзручніше ховати зло, бо там воно має вигляд побуту: чай, стіл, шепіт дорослих, дитині сказали спати. Нічого особливого. Багато чого закопують під цією фразою, але тепер усе закопане, схоже, вирішило прорости.

Ніна поставила першу книгу на стіл.

Книга сама відкрилася на сторінці з червоною лінією.

Стефа стояла біля дверей і не заходила.

— Я не хочу.

Ніна не квапила.

— Тоді не заходьте.

— Якщо не зайду, ви не знайдете.

— Можливо.

— Не втішай мене. Я стара, а не кришталевий келих.

— Добре. Тоді скажу прямо: буде боляче.

— Оце краще.

Стефа переступила поріг. Кухня одразу змінилася.

Не речами — світлом. Стало жовтіше. Тепліше. На столі з’явилися додаткові чашки. Дві, потім чотири, потім сім. Порожні. Без чаю. Біля кожної лежав аркуш, але слова на них були розмиті.

Матвія лишили в кімнаті з Іриною і кількома мешканцями. Ніна не хотіла вести його до місця, де дорослі купували тишу. Дитина вже й так бачила більше, аніж будь-хто мав би бачити.

На кухні були Ніна, Марко, Тарас, Міла й Стефа.

Двері зачинилися самі. Стефа здригнулася.

— Я була малою, — сказала вона одразу. — Років вісім. Може, дев’ять. Мати думала, що я сплю. Я хотіла води. Вийшла в коридор і почула голоси.

Клейонка на столі потемніла. На ній проступили тіні рук.

Дорослі руки. Жіночі, чоловічі, старі. Вони лежали навколо столу, мов люди сиділи тут і чекали.

— Хто був? — спитала Ніна.

— Моя мати. Орися ще молода. Валин чоловік, він тоді ще був живий. Старий управдом. І Роман Кальницький. Не той, що Орестів батько. Старший. Його батько, мабуть. Я тоді не розуміла.

— Про що говорили?

Стефа ковтнула.

— У будинку тиждень не спали. Усі чули дитину в підвалі. Вода текла зі стін. У квартирі 6 двері відчинялися вночі самі. Люди боялися. Кальницький сказав: край слабшає. Треба підтвердити.

— Ім’я за тишу, — озвався Тарас.

На столі проступив перший аркуш. Ніна нахилилася.

На ньому було написано: Марія Петрівна Савчук. Самотня. Близьких немає. Квартира 6. Стефа закрила очі.

— Марія тоді ще була жива.

З-за стіни кухні почувся запах пиріжків.

Теплий, реальний. Міла притиснула руку до рота.

— Вони сиділи за столом і вирішували, кого віддати?

— Так, — сказала Стефа.

— І ваша мати?

Стефа розплющила очі. Вони були мокрі.

— Так.

Ніна не сказала, що Стефа не винна: така відповідь надто легко закрила б розмову.

Стефа була дитиною. Це правда. Стефа вижила в будинку, який годували чужими іменами. Це теж правда.

Стефа багато років мовчала про те, що знала уривками. І це теж правда.

Людям дуже хочеться, щоб правда була одна, бажано зручна для носіння. А вона, паскуда, часто приходить цілим мішком.

На столі з’явився другий аркуш. Семен Іванович Кравець. Родина в іншому місті. Не відвідує.

Третій. Павленко Тимофій. Не завершено. Мати чинить опір. Замінити неможливо без шуму. Стефа прошепотіла:

— Олена кричала. Я пам’ятаю. Усі говорили, що вона збожеволіла. А вона просто не віддала.

Книга на столі шурхнула. Слова на сторінці змінилися:

Імена за тишу купували не тільки страхом. Їх купували згодою мовчати після.

— Треба сказати їх тут, — озвалася Ніна.

— Усі? — спитала Міла.

— Ті, що проступили.

Марко стояв біля дверей. Він не відривав погляду від тіней на столі.

— Обережно. Це місце створене для згоди. Воно може підсунути нову.

— Почула. Жодного «ми згодні».

— Не кажи «ми згодні».

— Я не настільки самовбивча. Принаймні сьогодні.

Вони почали. Не як на сходах, голосно, для всього будинку.

Тут імена треба було говорити інакше.

Вона сказала це рівно, без крику.

Наче за столом, де колись вирішували чужу долю, тепер нарешті сиділи ті, хто не погоджується.

— Марія Петрівна Савчук була людиною, — промовила Ніна. — Не тишею, не платою і не порожнім місцем.

Тарас повторив. Міла повторила.

Марко повторив. Стефа мовчала.

Ніна не змушувала. Другий раз вона теж мовчала. На третій Стефа нарешті сказала:

— Марія Петрівна Савчук пекла пиріжки й мерзла навіть улітку. Вона була людиною. Моя мати мовчала, коли її віддали. Я теж мовчала потім. Більше не мовчу.

Кухонна лампа здригнулася. Аркуш із Марією Савчук на столі пожовтів, потім розсипався на дрібний пил.

Запах пиріжків став сильнішим. Із кута кухні пролунав жіночий голос:

— Стефо, ти все-таки мала поганий характер змалку.

Стефа заплакала. Не голосно — просто стояла й плакала, сердита на власне обличчя за зраду.

— Маріє Петрівно, — прошепотіла вона.

— Не розмазуй, — сказав голос. — У тебе завжди від цього ніс червонів.

Міла витерла очі рукавом.

— Я офіційно люблю всіх старих жінок цього будинку, навіть мертвих.

— Не всіх, — озвався Марко стишеним голосом.

І в цю мить на кухні стало холодно.

На стільці біля вікна з’явилася Лада.

Не повністю. Напівпрозора, мов відбиток у темному склі. Та сама синя кофта, волосся, заколоте шпилькою, обличчя вже майже чітке. Вона сиділа, підтягнувши одну ногу під себе, як підлітка, якій дорослі розмови остогидли до нудоти. Ніна не одразу змогла вдихнути.

— Ладо.

Марко різко напружився, але кімната вже не здригнулася. Тепер відповідати мала Ніна.