Розділ 36. Знесення

Розділ 36. Знесення

Повідомлення про термінове відселення з’явилося на дверях під’їзду о шостій ранку.

Ніхто не бачив, хто його приклеїв.

О шостій двадцять пані Стефа вийшла годувати котів і знайшла білий аркуш із червоною печаткою, приклеєний прямо поверх старого оголошення про перевірку лічильників. Коти сиділи півколом біля сходів і не підходили до мисок. Це, як потім сказала Стефа, було значно страшніше за печатку.

На аркуші було написано: У зв’язку з аварійним станом несучих конструкцій будинку мешканці зобов’язані звільнити приміщення до 18:00 поточного дня. Доступ до будинку після зазначеного часу буде обмежено. Підготовчі роботи до демонтажу розпочнуться наступного ранку.

Нижче — підпис комісії, логотип забудовника, номер рішення, якого напередодні не існувало, і маленький знак у кутку.

Петля. Око.

Замкова щілина. Ніна сфотографувала оголошення старим цифровиком, потім телефоном Міли, потім змусила Тараса переписати текст вручну. Тарас, який приїхав о сьомій із архіву блідий, з темними колами під очима й трьома новими теками, навіть не сперечався.

— Рішення справжнє? — спитала Міла.

Тарас зняв окуляри й потер перенісся.

— Формально так. Учора ввечері внесено в реєстр як термінове. Підстава — аварійний стан, результати попереднього обстеження, загроза життю мешканців.

— Але обстеження не було завершене.

— За документами було.

— Чудово. Папери знову попрацювали краще за реальність.

Ніна стояла біля дверей під’їзду й дивилася на знак у кутку.

— Денис Руденко?

Тарас відкрив одну з тек.

— Його немає в списку технічної групи.

— Але ми його втримали.

— У його посвідченні ім’я повернулося. У нашому списку він є. У відео Міли він є. Але в документах компанії немає. Я шукав по відкритих даних. Є Денис Руденко, інженер, зареєстрований ФОП. Але вчора він нібито був у Черкасах на іншому об’єкті.

— Він сам пам’ятає?

— Міла дзвонила йому вранці, — сказав Тарас.

Ніна знову звернула на неї увагу. Міла виглядала так, немов за ніч навчилася ненавидіти телефон ще глибше.

— Він пам’ятає під’їзд. Пам’ятає підвал. Пам’ятає, що його не впізнали. Але каже, що поїхав додому й дружина запитала, чому він повернувся з чужою курткою. Його робочої куртки не існує. Він дуже ввічливо попросив мене більше не дзвонити, а потім сам передзвонив і спитав, як його звали в підвалі. Я сказала. Він плакав.

Ніна мовчки записала: Денис Руденко. Свідок. Частково втриманий. Компанія заперечує.

Пані Стефа стояла поруч, схрестивши руки.

— Вони хочуть виселити всіх до вечора.

— Знаю. Оголошення вже висить у під’їзді.

— А після виселення заведуть техніку.

— Якщо ми дозволимо їм дістатися фундаменту.

— Що станеться з людьми й іменами, коли будинок знесуть?

Марко відповів замість неї:

— Печатка може тріснути.

— А якщо не знесуть?

Він прислухався до сходів, де між другим і третім поверхом невидима звідси стіна тримала табличку ЛАДА 12-Б.

— Тоді він і далі їстиме.

Пані Стефа кивнула.

— Тобто варіанти у нас, як завжди, найкращі, вибирай будь-який і все одно програєш.

Ірина вийшла з квартири Стефи з Матвієм на руках. Хлопчик був сонний, але вже тримав червону машинку. Помітивши оголошення, він сховав обличчя в материн светр.

— Він не хоче, щоб ми йшли, — сказав Матвій.

— Будинок? — перепитала Ніна.

Хлопчик похитав головою.

— Ні. Той, що внизу. Він хоче, щоб ми всі були тут, коли відкриють.

У під’їзді стало дуже тихо.

— Коли відкриють що? — уточнив Тарас.

Матвій не відповів. Ірина погладила його по спині.

— Скажи, якщо можеш.

— Рот, — прошепотів він.

Міла тихо видихнула:

— Ну от. Демонтаж із бонусною анатомією. Сервіс росте.

Ніна піднялася до бабусиної квартири. Перша книга лежала на столі в дерев’яній скриньці. Вони так і не відкривали її після повернення з кімнати Ярини. На кришці досі темнів напис:

ТІЛЬКИ КОЛИ ПАМ’ЯТАТИМЕТЕ НЕ ЯК ЖЕРТВУ

За ніч літери не змінилися. Це не заспокоювало.

Навколо скриньки Ніна розклала речі: листівку Кальницьких, Матвіїв малюнок будинку-рота, шпильку Лади, ґудзик, ложку з видряпаним ім’ям Ярина, клапоть із чорної води Ярина К., дерев’яну планку з літерами ЯР, список стертих і окремий аркуш зі словами:

Ярина К. була дитиною. Не дверима.

Не ключем і не платою.

Не меншим злом. Цей аркуш Ніна переписала п’ять разів.

Один лишила на столі. Один дала Маркові.

Один — Тарасові. Один Міла приклеїла собі на павербанк.

П’ятий пані Стефа поклала за ікону в себе, хоча одразу сказала, що не певна, чи святим приємне таке сусідство. Але хай уже допомагають, раз висять. Марко стояв біля столу.

— Сьогодні двері доведеться відкрити.

— Знаю. І не хочу вдавати, що готова.

— Не через Орестів поспіх.

— Через те, що в нас забирають будинок разом з усіма дверима.

— І через те, що, поки ми чекатимемо ідеальних умов, він встигне з’їсти половину списку.

— Так. Тому й підемо сьогодні.

Він зустрів її погляд.

— Ти стала обережнішою.

— Не радій. Це може бути тимчасове ускладнення.

— Я все одно радий.

Слова прозвучали так буденно, що на мить принесли Ніні щось майже нормальне — не холод, не втому й не злість. Тепло. Живе. Небезпечне в інший спосіб.

Потім унизу грюкнули двері. У двір заїхала техніка.

Вони підійшли до вікна. Під аркою стояли дві вантажівки, ще один мікроавтобус, машина поліції, чорний легковик Ореста й жовтий екскаватор на платформі. Екскаватор виглядав так недоречно у вузькому дворі зі старими каштанами, що на секунду здавався картинкою, наклеєною поверх реальності. Але потім він загарчав двигуном, і старі вікна будинку тихо затремтіли. Коти Стефи зникли остаточно.