Розділ 35. Не всі хочуть назад

Розділ 35. Не всі хочуть назад

Маленькі двері в коморі були відчинені.

Коли Ніна, Марко, Тарас і Міла піднялися в бабусину квартиру, ключ у замку комори висів на місці. Нитка на ручці теж. Папір із написом НЕ ВІДЧИНЯТИ БЕЗ СВІДКІВ. НАВІТЬ ЯКЩО ПЛАЧЕ лишився цілим.

А от за ним, на задній стіні, низькі дверцята стояли прочинені на ширину дитячої долоні.

З темної щілини йшло не холодом — теплом.

Слабким, кімнатним і майже живим. А ще — пахло не підвалом. І не водою та мокрим папером. Сухими яблуками.

— Це нове, — сказала Міла. — Не знаю, чи це добре, але принаймні не пахне смертю. Хоча на тлі усієї цієї чортівні, що тут відбувається, це вже підозріло.

Марко став перед Ніною.

— Я перший.

— Там написано: тільки та, кого майже забрали.

— Тому я піду першим.

— Ти не пролізеш, — озвалася Міла.

Заперечувати правду не мало сенсу. Двері були дитячі. Низькі, вузькі. Навіть Ніні доведеться нахилятися. Марко хіба що міг би застрягти й стати дуже трагічною заглушкою. Він оглянув отвір.

— Тоді я триматиму ззовні.

— Нитку? — уточнила Ніна.

— Тебе.

Вона не дала цій фразі затриматися там, де вона могла стати чимось м’якшим. Не час. Дуже не час. Узагалі у цьому будинку час для ніжності, здається, був захований у тій самій папці, що й нормальне право власності.

Пані Стефа принесла стару лляну нитку, червону нитку й ще один кухонний рушник.

— Нащо рушник? — спитав Тарас.

— Бо всі ви лізете в страшне, а повертаєтеся мокрі. Я стара, а не безпорадна.

Ніна взяла з собою речі: листівку Кальницьких, шпильку Лади, ґудзик, дерев’яну планку з літерою Я, планку з написом «ЯРИНА К. — НЕ ЗАВЕРШЕНО», Матвіїв малюнок і список імен.

Тарас запропонував ще раз сформулювати правила.

— Перше: не писати повне ім’я без підтвердження.

— Друге, — промовила Міла, — не віддавати своє ім’я жодній босій дитині, навіть якщо вона дуже сумна. Ненавиджу це правило, але записала.

— Третє: якщо за дверима буде кімната, не приймати її за всю правду, — додав Марко.

— Четверте, — промовила Стефа, — якщо побачиш Орисю, не слухай її довго.

Ніна перевела погляд на неї.

— Чому?

— Бо вона вміла говорити так, що люди починали думати її страхом.

Точніше не скажеш. Ніна погодилася.

Вона прив’язала нитку до зап’ястка. Другий кінець Марко намотав собі на руку.

— Якщо я тричі смикну нитку, витягуєш мене одразу.

— Навіть якщо почнеш кричати, щоб я не тягнув?

— Тоді тягни першою чергою. Там можуть говорити моїм голосом.

— Домовилися. Три ривки — і жодних суперечок.

Він не відпускав її руку ще секунду.

— Ніно.

Вона підняла очі.

— Не бери на себе чужу порожнечу тільки тому, що тобі боляче її бачити.

З усіх попереджень це лякало найбільше, бо стосувалося не будинку — її.

— Постараюся, — сказала вона.

— Це слабка обіцянка.

— Зате чесна.

Він кивнув. Ніна опустилася навпочіпки й просунула руку в маленькі двері.

Всередині було тепло. На поверхні, де мав бути поріг, лежав пил. Не будівельний, а звичайний, домашній. Такий збирається під ліжком, якщо довго не рухати коробки. Ніна пролізла вперед, схиливши голову.

За спиною Марко тримав нитку. Вона очікувала підвал, але опинилася в дитячій кімнаті.

Тій самій, із ліжком, столом, лялькою без руки й вікном у сіре світло. Тільки тепер кімната була не порожнім спогадом. Вона жила. На ліжку лежала ковдра, зім’ята так, немов хтось щойно встав. На столі стояла тарілка з порізаними яблуками, уже потемнілими на краях. На підлозі біля ліжка — світлі дитячі черевички.

Ніна озирнулася. Дверей назад не було.

Але нитка на зап’ястку тяглася в стіну, і це було добре.

Біля вікна стояла дівчинка. Обличчя стало чіткішим, хоча ще не до кінця: риси проступали й відступали, мов намальовані на воді. Ніна вже бачила коротке темне волосся, великі очі, тонку шию й надто худі руки, що визирали з рукавів завеликої сукні.

На грудях — квітка з п’ятьма пелюстками.

— Ярино, — озвалася Ніна тихо. — Не вся.

Дівчинка повернула голову.

— Ти принесла моє фото?

Ніна дістала листівку Кальницьких.

— Принесла.

Дівчинка не підійшла. Лише дивилася.

— Там я ще належала їм.

— Родині Кальницьких?

— Не родині. Самому дому й тому, що він від мене вимагав.

— Ти була їхньою дитиною чи першою платою?

Ярина мовчала. На стіні біля вікна проступив малюнок: дорослі фігури, дитина, стіл, книга.

— Вони казали, що я не їхня, — сказала вона. — Коли треба було віддати.

Ніна повільно сіла на край ліжка. Не тому, що їй дозволили — тому що стояти стало важко.

— А до того?

— До того я була «Яринка». Коли треба було гарно показати гостям. Коли треба було сидіти тихо. Коли треба було тримати квіти на фотографії.

— Ти була донькою Кальницьких?

Дівчинка торкнулася квітки на сукні.

— Ні. Племінницею. Моя мати померла. Мене взяли в дім. Казали, що це милість.

Вона вимовила слово милість так, мов воно мало гіркий смак.

Ніна записала на аркуші: Ярина К. Племінниця Кальницьких. Мати померла. Була взята в дім.

Папір не потемнів. Добре.

— Прізвище Кальницька? — спитала вона.

Ярина нахилила голову.

— Якщо я скажу, він почує.

— Тут можна говорити?

— Тут стіна порожня. Але не глуха.

Ніна згадала правило Лади: у кімнаті з порожньою стіною імена не одразу стають їжею. Не одразу — не означає безпечно. Чудово. Знову бездоганна інструкція від реальності, яка майже не допомагає.

— Я не буду змушувати.

Ярина вперше подивилася на неї не як на можливий інструмент, а майже як на людину.

— Ти не схожа на неї.

— На кого?

— На Орисю.

Ніна стиснула ґудзик у кишені.