Розділ 34. Бабуся знала

Розділ 34. Бабуся знала

Після появи дівчинки Орест утратив контроль рівно на три секунди, та цього вистачило.

Він відступив від підвальних дверей. Рука з текою опустилася, обличчя зблідло й стало чужим, наче хтось під шкірою швидко шукав потрібну реакцію. За мить повернулися рівна спина, спокійний погляд і акуратна ввічливість людини, яка звикла перемагати за правилами, написаними її мовою.

Але Ніна вже побачила тріщину. І Марко побачив.

І, судячи з того, як Міла міцніше стиснула цифровик, камера теж побачила. Нарешті техніка зробила щось корисне.

Дівчинка на нижній сходинці стояла без руху.

Поліцейський дивився на неї, потім на Ореста, потім на Ніну. У нього був вигляд людини, яка щойно втратила опору в найпростішій частині світу: діти не мають з’являтися в підвалах аварійних будинків із фразами про неправильну жертву.

— Це чия дитина? — Його голос пзвучав трохи надламаним, проте все ще рішучим.

Матвій на руках в Ірини прошепотів:

— Нічия.

Дівчинка повільно підняла голову до нього.

— Ні, — сказала вона.

Голос був тихий, але весь під’їзд почув.

— Я була.

Ніна зробила крок до підвальних дверей.

Марко одразу взяв її за руку.

— Не вниз.

— Я не спускаюся.

— Ти вже нахилилася.

І справді, тіло само подалося вперед, до темряви. Ніна випрямилася.

— Ярино, — сказала вона обережно.

Дівчинка здригнулася. Підвал вдихнув.

Марко стиснув Нінину руку так, що стало боляче.

— Не повне, — прошепотів він. — Не тут.

Ніна замовкла. Дівчинка зробила крок назад, у темряву.

— Не вся, — сказала вона знову.

Орест раптом заговорив:

— Це небезпечне приміщення. Дитина могла потрапити сюди з двору або через технічний лаз. Прошу всіх відійти, ми викличемо службу...

Пані Стефа засміялася. Сміх був короткий, хрипкий і зовсім не веселий.

— Ти хоч зараз говориш як людина чи як брошура?

Орест не відвів очей від дівчинки.

— Я не знаю, хто це.

Дівчинка всміхнулася. Її рота майже не було видно, але усмішка все одно проступила. Дитяча. Сумна. І зовсім не добра.

— Знаєш.

Орест різко закрив теку.

— Обстеження переноситься.

— Ні, — озвалася Ніна.

Він повернувся до неї.

— Ні?

— Ви відкрили підвал. Ви принесли список. Ви намагалися віддати Дениса Руденка. Тепер ви поясните, що знаєте про Ярину Кальницьку.

Після цього прізвища підвал видихнув так сильно, що лампи в під’їзді замигали.

Дівчинка закрила обличчя руками. Орест став абсолютно нерухомим. Пані Стефа пошепки сказала:

— Кальницька.

Тарас уже писав.

— Ніна, повторити?

— Не повністю. Пиши: Ярина К. Імовірно Кальницька. Не завершувати в підвалі.

— Уже.

Поліцейський поклав руку на кобуру, потім, здається, згадав, що жодна службова інструкція не пояснює, як погрожувати пістолетом підвалу, і опустив.

— Усі виходять із під’їзду, — сказав він.

— Ні, — відповіли Ніна, Марко й Орест одночасно.

На мить вони всі троє замовкли.

Така дивна згода була дуже поганим знаком. Орест першим відвів погляд.

— Ніхто не виходить, поки не буде стабілізовано доступ.

— Стабілізовано, — повторила Міла. — Прекрасно. Підвал дихає, дитина з минулого звинувачує вас у родинному ритуалі, техніка щойно майже стерли, але головне — стабілізувати доступ.

— Приберіть камеру, — сказав Орест.

— Ні.

— Це приватна територія.

— Це під’їзд. І, здається, місце злочину. Багаторічного. Сімейного. Архітектурно-людожерського. Формулювання ще полірую.

Орест зробив крок до неї. Марко став між ними.

— Не чіпайте її.

— Ви зараз дуже сильно переоцінюєте своє положення, пане Соколовський.

— Я принаймні знаю, скільки мене.

— Ні, — відповів Орест. — Не знаєте.

Ці слова вдарили точніше, ніж мали б.

Марко не поворухнувся, але Ніна побачила, як у нього побіліли пальці. Дівчинка на сходах підвалу сказала:

— Він теж не весь.

Орест різко повернувся до неї.

— Мовчи.

Під’їзд здригнувся. Дитина розсміялася. Тихо.

— Ти говориш, як вони.

— Хто вони? — спитала Ніна.

Дівчинка не відповіла. Лише подивилася вгору, на стелю під’їзду.

Звідти посипався пил. Не багато. Тонка сіра хмарка. У пилі на стіні проступили слова. Спершу криві, потім чіткіші.

ОРИСЯ ЗНАЛА, ДЕ ЛЕЖИТЬ ПЕРША КНИГА

Ніна випросталася.

— Перша книга?

Пані Стефа прошепотіла:

— Домова книга?

— Ні, — озвався Тарас. — Перша. До домових. Можливо, книга угоди.

Орест знову став спокійним. Надто швидко.

— Це маячня.

— Ви злякалися швидше, ніж заперечили, — промовила Ніна. — Погана послідовність.

— Ви нічого не знайдете.

— Отже, є що шукати.

Він усміхнувся.

— Ви дуже схожі на Ладу в останні дні.

Це мало бути ударом. І було.

Та Ніна все одно не відступила.

— А ви — на людину, яка досі не зрозуміла, що будинок почав говорити проти вас.

— Будинок не говорить проти. Він голодний. Йому байдуже.

— Ні, — сказала дівчинка з підвалу. — Не байдуже.

Орест замовк. Дівчинка торкнулася стіни підвалу рукою.

На першому поверсі, біля поштових скриньок, одна з металевих дверцят відчинилася.

З неї випала стара листівка. Міла підхопила цифровик.

Ніна підійшла й підняла листівку серветкою.

На лицьовому боці була стара фотографія будинку ще без облупленого фасаду. Молодий, чистий, гордий. Вікна світлі. Балкони цілі. Біля входу стояли люди. Перші мешканці, можливо. Чоловік із вусами. Жінка в капелюсі. Дівчинка в завеликій сукні.

На звороті напис: Кальницькі. 1912. Перед заселенням.

Ніна вдивилася в дитяче обличчя. Воно було розмите, але квітка на сукні виднілася чітко.