Розділ 33. Підвал дихає

Розділ 33. Підвал дихає

Підвал більше не стукав — він дихав.

Спершу це помітила Міла. Вона сиділа на підлозі біля столу, сортувала фото й раптом підняла голову.

— Ви це чуєте?

Ніна переписувала список Маркових версій. Після фрази Лади з-під підлоги рука стала немов дерев’яною, але вона все одно писала. Якщо зупинитися, будинок виграє час. Якщо писати далі, хоча б є ілюзія роботи. Ілюзії теж іноді тримають людей.

— Що саме? — перепитав Тарас.

Міла притиснула долоню до підлоги.

— Мов хтось спить під нами. Великий.

Усі насторожено замовкли, і тоді Ніна почула.

Повітря ворухнулося глибоко й повільно. Це були не вентиляція, не труби й не машина у дворі. Звук ішов знизу, крізь дерево підлоги, крізь бетон, крізь старий фундамент. Вдих. Пауза. Видих.

Підвал дихав. Матвій прокинувся в сусідній кімнаті й одразу заплакав. Ірина тихо почала повторювати:

— Ірина Вікторівна Бойко. Матвій Бойко. Я його мама. Я тут.

Голос у неї тремтів, але не ламався. Ніна подумала, що це теж варто записати. Окрім імені, ще один факт: Ірина навчилася триматися за себе, навіть коли під будинком дихає щось старше за її страх.

Марко стояв біля дверей, тримаючи в руці годинник. Він зняв його після акту про смерть і поклав на стіл, але тепер знову взяв. Стрілки все ще показували 03:17.

— Нам треба забрати людей із першого поверху, — сказав він.

— Чому? — перепитала Міла.

— Бо якщо підвал почав дихати вгорі, унизу він уже відкритий.

Ніна схопила список.

— Орест.

— Він повернеться, — сказав Марко. — Або вже повернувся.

У дворі загальмувала машина. Не одна.

Пані Стефа підійшла до вікна й відсунула фіранку двома пальцями.

— Притягло нечисту силу з документами, — сказала вона.

— Орест?

— І ще ті двоє в куртках. І чоловік із камерою. А ще якийсь у формі.

Ніна встала.

— Поліція?

— Схоже. Хоча з моїм зором це може бути навіть кур’єр.

Марко вже йшов до дверей.

— Не сам, — озвалася Ніна.

Він зупинився. Раніше він би відповів: «Залишайся». Тепер не сказав. Лише подивився на неї, потім на список у її руці.

— Береш імена?

— Завжди.

— Ґудзик?

Ніна торкнулася кишені. Дерев’яний ґудзик лежав там, теплий.

— Так.

— Тоді йдемо.

Тарас піднявся.

— Я теж.

— Ти ледве пам’ятаєш Ладу без списку, — промовила Ніна.

— Тому я й не хочу лишатися у квартирі з маленькими дверима, які слухають крізь комору. У кожного свої критерії безпеки, не судіть.

Міла схопила цифровик.

— Я зніматиму.

— Не впритул, — озвався Марко.

— Я вже не новачок у зйомках пекла, дякую.

Пані Стефа залишилася з Іриною й Матвієм. Перед тим, як Ніна вийшла, стара простягнула їй маленький кухонний ніж.

— Нащо? — спитала Ніна.

— Не знаю. Але коли страшно, руці треба щось дурне й гостре.

Ніна взяла ніж.

— Якщо це не допоможе?

— То хоч картоплю почистиш, коли виживемо.

У під’їзді було темно, хоча надворі ще не смеркло.

Лампочки горіли, але світло здавалося застарим, як від ламп у підвалі старої лікарні. На стінах проступали вологі плями. Вони розповзалися вниз, об’єднувалися в темні смуги й зникали біля плінтуса.

На майданчику між другим і третім табличка ЛАДА 12-Б була на місці.

Під нею з’явилася тонка нова подряпина:

Не вниз без третього Ніна зупинилася.

— Вона попереджає.

Марко перечитав напис.

— Або він хоче, щоб ми не спускалися.

— Зручно, коли всі попередження можуть бути пастками.

— Так.

— Я ненавиджу цей будинок за відсутність нормального маркування небезпеки.

— Запиши в книгу скарг, — сказав Тарас.

Міла тихо пирхнула. Вони спустилися на перший поверх.

Біля підвальних дверей стояв Орест. Поруч двоє техніків, той самий чоловік із камерою, жінка з текою й поліцейський у формі. Поліцейський мав вигляд людини, яка вже пошкодувала, що погодилася на виклик із формулюванням «конфлікт мешканців щодо доступу до підвалу».

— Пані Ніно, — озвався Орест. — Ви дуже вчасно.

— Для чого? Урочистого відкриття чергового порушення?

Поліцейський підняв руку.

— Давайте без сварки. Є звернення про перешкоджання технічному обстеженню аварійного приміщення. Нам треба забезпечити доступ.

— У підвалі небезпечно, — промовив Марко.

Орест повернувся до нього.

— Ви знову виступаєте як хто? Мешканець, загиблий чи самопризначений охоронець дверей?

Міла озвалася неголосно:

— Я все ще за стабілізатором по голові.

— Пізніше, — відповіла Ніна.

Поліцейський подивився на Мілу, потім, мабуть, вирішив, що не хоче уточнювати.

— Ключ є? — спитав він.

Орест показав.

— Сьогодні цей замок обов’язково відкриється.

— Ви впевнені чи просто хочете, щоб ми поспішали?

— Упевнений. Печатка вже нагрілася.

— Чому саме сьогодні?

Орест ледь усміхнувся.

— Бо сьогодні будинок готовий.

Ніхто, крім них, здається, не відреагував на фразу. Поліцейський просто насупився, вирішивши, мабуть, що це якась дивна метафора забудовника. Люди вміють не чути страшне, якщо воно сказане офіційним тоном. Дуже корисна навичка для системного самознищення. Марко ступив нижче.

— Не відкривайте.

Орест вставив ключ у замок, і тепер він повернувся легко.

А Ніна почула у цьому звуку не клацання механізму — вдих.

Глибокий. Знизу.

Підвальні двері відчинилися на кілька сантиметрів.

Зсередини потягло холодною водою, чорнилом і гнилою солодкавістю. Поліцейський одразу відступив.

— Що за запах?

— Старий будинок, — промовив Орест.

— Брехня, — відповіла пані Стефа згори. Вона все-таки стояла на сходах із Матвієм на руках, хоча Ніна була певна, що лишила її в квартирі. — Старий будинок пахне пилом, мишами й чужою бідою. А це пахне тим, що не треба відкривати.