Розділ 32. Маркова смерть

Розділ 32. Маркова смерть

Тарас поїхав до архіву в той самий вечір.

Спершу Ніна була проти — не через брак цікавості, а тому, що даних хотілося аж до свербіння в руках. Після того як чорна вода принесла клапоть із написом «Ярина К», архів перетворився на місце, куди будинок міг дотягнутися через документи. А Тарас уже плутав імена й тримався на записах, наче на дошці посеред річки.

Тарас її вислухав, поправив окуляри й сказав:

— Тому я й поїду. Якщо почну забувати, у мене є система. Якщо підеш ти, у тебе є відкритий борг. Якщо піде Марко, архів може вирішити, що отримав померлого за актом. Якщо піде Міла, вона спробує зробити сторіз, навіть якщо пообіцяє, що ні.

— Гей, — сказала Міла.

— Я кажу це з повагою до твоєї професійної природи.

— Це не робить краще.

— Зате чесно.

Ніна дала йому копію Матвієвого малюнка, фото ложки з іменем Ярина, список старих власників, який вони вже мали, і три дерев’яні планки: Ніна, Лада, Ярина К. На останній Марко випалив тільки те, що знали, без доповнень. Тарас поклав усе в теку й на обкладинці написав:

Не виправляти, не скорочувати й не довіряти чистим документам.

— Дуже професійно, — озвалася Міла.

— Дякую. Я страждав роками, щоб досягти такого рівня.

Він пішов. І майже одразу після цього в будинку запала тиша.

Не спокійно — тихо. Навіть підвал перестав клацати замками. Труби не гули. Двері не скрипіли. Комора мовчала. Коти Стефи, які зазвичай збиралися біля її дверей із виглядом дрібної організованої злочинності, розбіглися кудись у двір.

— Не люблю, коли воно слухає, — сказала Ірина.

Вона сиділа з Матвієм у бабусиній кімнаті. Хлопчик заснув, поклавши голову їй на коліна, але пальці все ще тримали червону машинку.

— Воно завжди слухає, — озвався Марко.

— Тоді не люблю, коли воно слухає мовчки.

З цим важко було сперечатися. Ніна сиділа на підлозі біля столу й дивилася на акт про смерть Марка.

Той самий, який Тарас приніс раніше.

Соколовський Марко Андрійович. Стан: смерть до прибуття швидкої.

Вона вже перечитувала його кілька разів. Не весь. Марко просив не читати далі, й тоді вона погодилася відкласти. Але тепер, після напису Підвал відчинить Марко, після мокрої руки з годинником, після Ладиного попередження, відкладене перестало бути милосердям. Воно стало небезпекою.

Марко стояв у дверях і бачив, що вона тримає.

— Ніно, подивися на мене.

— Я маю дочитати акт до кінця.

— Розумію. І не проситиму тебе зупинитися.

— Ти не скажеш, що мені не треба цього знати?

— Ні. Але читатимеш не сама.

Він сів навпроти неї на підлогу.

Марко вчинив несподівано: сів навпочіпки перед Ніною. Зазвичай він стояв, ходив або присідав лише біля замків, а тепер ніби визнав, що цей документ не можна читати зверху вниз — тільки поруч.

Міла тихо вийшла в кухню. Стефа за нею. Ірина залишилася, але відвернулася до Матвія, даючи їм бодай крихту приватності у квартирі, де навіть стіни, нахабні тварюки, мали власну думку.

Ніна розгорнула акт. Перші рядки вже були знайомі.

Дата обвалу. Підвальне приміщення. Виклик аварійної служби. Виявлено трьох постраждалих. Двоє без встановлених даних. Третій — Марко Соколовський.

Нижче йшов опис. Тіло виявлено біля замурованого проходу в північній частині підвалу. Положення тіла свідчить про спробу відчинити або утримати дверний проріз. Права рука притиснута до дерев’яної рами. На лівому зап’ястку — пошкоджений годинник. Час зупинки: 03:17.

Ніна підняла очі. Марко повільно зняв годинник зі свого лівого зап’ястка. Стрілки стояли на 03:17.

— Він ніколи не йде, — сказав він. — Я думав, механізм зламався.

— А може, зламався не механізм.

— Це дуже погана втіха.

— Я не втішаю.

— А чого ти його увесь цей час носиш, якщо він не йде? Або не відніс у ремонт?

Обличчя Марка стало розгубленим. Кілька секунд він мовчав, явно намагаючись сам собі дати якусь відповідь, але врешті-решти він тихо вимовив:

— Не знаю. Я… До зараз я ніколи про це не замислювався.

Ніна читала далі. На підлозі біля тіла виявлено дерев’яний ґудзик. Предмет вилучити не вдалося: під час спроби пакування предмет розсипався.

Ніна різко подивилася на ґудзик, що лежав на столі.

Цілий. Темний. Теплий.

— За цією версією він розсипався, — сказала вона.

— А у цій ні.

— Чому?

Марко торкнувся ґудзика.

— Можливо, Лада втримала одну версію речі.

Ніна дочитала наступний абзац. На внутрішній поверхні дерев’яної рами виявлено подряпини у вигляді повторюваного напису. Через стан поверхні текст частково нечитабельний. Розбірливо: «Не впускай…»

Далі пляма. Потім:

«...якщо Марко відкриє».

У грудях стало тісно.

— Лада знала, що ти відчиняв ті двері.

— Так. Вона бачила мене біля рами.

— Отже, ти був там не лише жертвою.

— Здогадався, щойно побачив акт.

— Ти сам відчинив прохід?

Марко відгородився коротким рухом повік.

— Або я тримав прохід зачиненим і загинув через це.

— В акті так і написано: спроба відчинити або утримати дверний проріз.

— Отже, навіть документ не знає, що я робив.

— А ти сам хоч щось із цього пам’ятаєш?

Він довго мовчав. Потім сказав:

— Я пам’ятаю руку на дереві. Воду. Голос Лади з іншого боку. Вона кричала не відкривати. А знизу плакала дитина. Я думав: відчиню — витягну дитину. Або Ладу. Або себе. У підвалі кожен голос звучить як той, кого ти не можеш не рятувати.

— Ти відкрив?

— Не знаю.

— Марку.

— Не знаю.

Його голос зламався на останньому слові. Ніна вперше побачила, як він справді боїться не підвалу. Себе в підвалі.

Вона дочитала останню частину акту. Після транспортування тіло не було доставлено до моргу. За свідченням працівників швидкої допомоги, у машині перебував непритомний чоловік із ознаками переохолодження, який назвався Марком Соколовським. Документи про смерть вважати помилковими.