Розділ 31. Дитячий малюнок

Розділ 31. Дитячий малюнок

Маленькі двері в коморі після цього мовчали.

Усіх напружувало інше: за дверима панувала тиша. Дитячого голосу можна було принаймні боятися, слухаючи його. Тиша ж оселилася у квартирі окремою присутністю — як непроханий гість, якого ніхто не наважується виставити разом зі стільцем.

Ніна закрила комору на ключ. Потім повісила на ручку папір із написом:

НЕ ВІДЧИНЯТИ БЕЗ СВІДКІВ

Міла подивилася на напис.

— Може, додати «серйозно, не відчиняти, навіть якщо плаче»?

Ніна взяла маркер і дописала:

НАВІТЬ ЯКЩО ПЛАЧЕ

Пані Стефа схвально кивнула.

— Оце вже мова дорослої людини.

— Дуже сумний критерій дорослості, — промовила Міла.

— У нас інших немає.

До обіду вони перевірили все, що могло тримати Нінине ім’я.

Банківська картка лишалася білою. Телефон досі не впізнавав власницю, але Марків телефон уже зберіг її номер як Ніна Олександрівна Яремчук. Міла записала її контакт на папері та приклеїла собі на чохол. Тарас зробив окрему картку, як архівний опис:

Яремчук Ніна Олександрівна. 25 років. Фахівчиня з оцифрування архівів. Онука Орисі Яремчук. Сестра Лади Яремчук. Присутня фізично станом на сьогодні. Ніна перечитала останній рядок.

— «Присутня фізично» звучить так, немов я експонат.

— Зараз це комплімент, — нервово відповів Тарас.

Марко випалив її ім’я на трьох дерев’яних планках. Одну Ніна поклала в кишеню, одну залишили в квартирі. Одну Міла забрала до Стефи, аргументувавши тим, що «якщо всі артефакти тримати в одному місці, це не архів, а шведський стіл для будинку».

Ірина кілька разів заходила перевірити, чи Ніна ще Ніна. Вона говорила це ніяково, червоніючи, але все одно приходила.

Матвій після сну поводився дивно. Не плакав, не лякався — просто тихенько сидів на підлозі у Стефиній квартирі й малював.

Спершу Ірина не звернула уваги, бо всі діти малюють. Це одна з тих нормальних дитячих дій, які дорослі вперто вважають безпечними, аж поки дитина не намалює щось таке, після чого хочеться викликати не психолога, а екзорциста.

Малюнок принесла Міла. Вона зайшла в бабусину квартиру без звичного коментаря. Уже це було поганою ознакою.

— Матвій це намалював, — сказала вона.

На аркуші був будинок — не їхній фасад і не точна копія кам’яниці, а дитячий будиночок із кривими вікнами, похиленим дахом і великими дверима. Двері Матвій намалював як рот: чорний, відкритий, із прямокутними зубами. Замість цеглин у стінах стояли маленькі імена. Частину хлопчик написав сам, криво й нерівно; решта була виведена не дитячою рукою. Ніна одразу побачила:

ЛАДА. МАРКО. НІНА. ВАЛЯ. ТИМКО.

І ще одне. Тільки одна літера:

Я.

— Він не знає всіх цих імен, — сказала Ірина, яка зайшла слідом. — Точніше, знає деякі, бо ми говорили. Але не так. Не писав би він «Валя», він казав «бабця Валентина». І цю літеру...

Вона показала на Я.

— Він намалював її у роті.

Справді. Літера стояла не на стіні будинку, а всередині чорних дверей-рота. Марко взяв малюнок за край.

— Матвій щось казав, коли малював?

Ірина обійняла себе руками.

— Спершу просто малював. Потім сказав, що будинок голодний, але в нього болить живіт.

Міла тихо промовила:

— Малий дуже швидко опанував суть ринку нерухомості.

Ніхто не всміхнувся.

— А потім? — перепитала Ніна.

— Потім сказав: «Він не злий. Він голодний».

У кімнаті всі завмерли. Ладина фраза.

З її зошита. Ніна взяла зошит і відкрила потрібну сторінку.

Він не злий. Він голодний. Злі ті, хто його годує.

Поруч був такий самий дитячий малюнок будинку-рота, зроблений Ладою багато років тому.

Міла поставила Матвіїв малюнок поруч. Вони не були однакові, але дуже схожі.

Наче одна дитина намалювала те, що бачить, а інша те саме, тільки через двадцять років і чужим страхом.

— Він чув Ладу? — спитала Ірина.

— Або Тимка, — промовив Марко. — Або третє ім’я.

Матвій з’явився в дверях. Ніхто не чув, як він підійшов. Босий, із червоною машинкою в руці, сонний і дуже серйозний.

— Не третє ім’я, — сказав він.

Ірина одразу присіла перед ним.

— Матвію, ти чому не взувся?

— Бо вона теж боса.

Ніна обережно опустилася навпочіпки.

— Хто вона?

Хлопчик подивився не на Ніну, а на закриті двері комори.

— Дівчинка з маленьких дверей.

Марко став між Матвієм і коридором.

— Вона говорила з тобою?

— Ні. Вона малює.

— Де?

Матвій показав на свій аркуш.

— Тут.

На малюнку чорний рот будинку став темнішим.

Усередині літери Я проступила тонка друга лінія, немов хтось домальовував її зсередини.

Матвій підійшов до столу, взяв синій олівець і почав малювати поруч із будинком маленьку фігуру.

— Матвію, — обережно озвалася Ірина. — Хто стоїть за дверима?

— Не можна називати її, поки вона сама не згадає.

— Чому ім’я може їй зашкодити?

— Бо тоді будинок вирішить, що ми назвали замість неї.

— Хто має згадати себе — дитина чи жінка в кімнаті?

Хлопчик показав на Ніну, і всі мимоволі повернулися до неї.

Спиною пройшов холод, тепер уже не від страху. Від упізнавання, якого ще не було.

— Я її знаю?

Матвій знизав плечима.

— Ти була там, коли вона плакала.

— Де?

— Біля супу.

Ніна не одразу зрозуміла. Потім у голові спалахнув уривок: маленька Ніна на підлозі кухні, Лада, Орися, суп, що втік через край каструлі. І ще щось за дверима. Не Лада й не бабуся. Тонкий дитячий плач, який тоді Ніна не зрозуміла.

Він був і в тому спогаді.

Просто вона не слухала. Або не могла.

— Вона була там, коли мене брали, — промовила Ніна.

Марко тихо відповів:

— Можливо, вона була там щоразу, коли будинок забирав дитину.