Розділ 30. Суп на плиті

Розділ 30. Суп на плиті

Ніну винесли з коридору майже силоміць.

Вона йшла сама, але не впевнено. Ноги слухалися із запізненням, мов кожен крок треба було спершу погодити з кимось усередині. Вода з неможливого коридору стікала з її черевиків на сходи, залишаючи темні сліди. Сліди не висихали. Вони тяглися від стіни між другим і третім поверхом до дверей бабусиної квартири, і Ніна кілька разів озиралася, чекаючи, що за ними хтось піде.

Ніхто не йшов. Гірше — у мокрих відбитках іноді проступали менші сліди. Дитячі. Босі.

Марко бачив їх теж. Вона зрозуміла по тому, як він ставив ноги, обходячи темні плями.

— Не дивись довго, — сказав він.

— У вас тут на все одна порада.

— Бо вона тут часто працює.

— А якщо я хочу дивитися?

— Тоді хоча б моргай.

Міла зачинила двері квартири й одразу прив’язала до ручки червону нитку. Потім другу. Потім задумалась і намотала ще й зарядний кабель від павербанка. Тарас мовчки оцінив конструкцію.

— Кабель точно допоможе?

— Ні. Але це морально мене підтримує.

Пані Стефа вже чекала їх у кухні. Перед нею на столі стояли три чашки, але вона не торкалася жодної.

— Ви довго, — сказала вона.

— Скільки? — спитала Ніна.

— Від дверей до дверей? Сім хвилин.

Ніна зустрілася поглядом із Марком. У коридорі вони провели щонайменше пів години. Може, більше. Досить часу, щоб знайти Олену Павленко, кімнату з порожньою стіною, побачити першу дитину й ледь не залишити Нініне ім’я замість чужого.

Сім хвилин. Час у цьому будинку поводився як чиновник із доступом до реєстру: що хотів, те й виправляв.

— Матвій? — уточнила Ніна.

— Спить, — відповіла Стефа. — Ірина біля нього. Повторює своє ім’я раз на кілька хвилин. Хлопець уві сні каже «мама», тож поки тримається.

Ніна кивнула й поклала на стіл дерев’яну планку. На ній темніла одна літера:

Я

Нижче: Квартира перших

Пані Стефа довго дивилася на планку.

— Це не ім’я.

— Перша літера, — сказав Тарас.

— Або остання, — відповіла Стефа.

Міла здригнулася. Ніна сіла за стіл.

Їй здавалося, що дитяча рука досі тримає її за край пальта. Не сильно, і від того відчуття було нестерпним. Якби її тягнули, можна було б боротися. А тут було прохання. Воно тримається міцніше за погрозу, бо люди чомусь влаштовані невигідно для власного виживання.

— Вона сказала, що її ніхто не пам’ятає, — сказала Ніна. — І що якщо я не дам імені, вона залишиться дверима.

Марко стояв біля вікна. Після коридору він майже не сідав. Немов якщо сяде, підлога згадає, що внизу є підвал.

— Вона просила не твою допомогу, — сказав він. — Вона просила твоє ім’я.

— Вона дитина.

— Вона двері теж.

— Не говори так.

— Треба говорити так. Інакше ти підеш до неї як до дитини й не помітиш, коли вона відчиниться тобою.

Ніна хотіла заперечити, та не змогла.

Маленька дівчинка просила повернути її ім’я тихо, сумно, майже лагідно — страшніше за стукіт, голоси й темні коридори. Дорослий жах хоча б має форму, тоді як дитячий користується співчуттям як ключем.

Тарас розклав на столі копії старих планів.

— «Квартира перших» може означати перших власників або перших мешканців. На найдавнішому плані будинок мав іншу нумерацію. Квартира, яка потім стала дванадцятою, була більшою. Частина площі зникла між двома інвентаризаціями. Ось тут.

Він показав олівцем. На плані стара квартира займала майже весь кут другого поверху. Пізніше її розділили. Потім одна частина стала квартирою 12. Інша, судячи з плану, мала бути нішою або службовим приміщенням.

12-Б.

Ніна провела пальцем по кресленню.

— Там могла бути кімната тієї дівчинки.

— Або кімната, де підписали першу угоду, — озвався Тарас.

— Або обидва варіанти, бо цей будинок, як ми вже бачили, любить економити на просторі, — додала Міла.

З кухні раптом потягло гарячим супом.

Усі замовкли. Пахло картоплею, морквою, лавровим листом і куркою. Домашній запах. Надто домашній. Такі запахи найгірше переносяться після неможливих коридорів: вони нагадують, що нормальність існує й навіть не вибачається за своє нахабство. Пані Стефа підняла голову.

— Я нічого не ставила.

Ніна вже знала. Вона повільно встала й пішла до плити.

На конфорці стояла каструля — не Стефина й не бабусина, не та, що була на кухні тепер. Старенька емальована, з відколом біля ручки; раніше її тут не було. Кришка тремтіла від кипіння. Під каструлею горів газ.

Ніна вимкнула конфорку. Рука слухалася погано.

— Це з того дня, — сказала вона.

Марко став у дверях кухні.

— Якого?

— Коли мене вперше брали.

Слова прийшли раніше за спогад. А спогад, почувши їх, слухняно піднявся.

Кухня змінилася. Не повністю. Стіл залишився той самий, але світло стало жовтішим, шпалери новішими, на підвіконні з’явився горщик із геранню, якого давно не було. Біля плити стояла Орися, молодша, у фартусі. Вона помішувала суп і раз у раз озиралася на двері.

У дверях сиділа маленька Ніна. Просто на підлозі.

У піжамі, з розпатланим волоссям, босоніж. Вона дивилася на свої руки й не реагувала, коли Орися казала:

— Ніно, встань. Холодно.

Дівчинка не поворухнулася. Орися присіла перед нею.

— Ніно.

Порожній погляд. Доросла Ніна стояла біля плити й дивилася на себе малу — гірше, ніж на чужу дитину. Чужій можна віддати жаль; до себе неминуче домішується провина, хоч жодної логіки в ній немає.

У кухню влетіла Лада. Їй тоді було років тринадцять. Може, чотирнадцять. Коса розплетена, на щоці слід від подушки. Вона побачила малу Ніну, Орисю й каструлю на плиті.

— Знову?

Орися різко підвелася.

— Не кричи, Ніно. Будинок слухає.

— Я ще не кричу. Але ти правильно передбачив.

— За хвилину почнеш, якщо не даси мені пояснити.