Розділ 29. Кімнати зниклих

Розділ 29. Кімнати зниклих

Білі двері відчинилися не вперед і не назад — вони просто стали світлом.

Ніна навіть не встигла торкнутися їх. Відбитки дитячих долонь на дереві засвітилися один за одним, мов хтось із того боку приклав до них теплі руки. Потім біла поверхня розпалася на дрібні блискучі лінії, і за нею проступила кімната.

Справді порожня.

Не занедбана, не стара, не страшна за звичними ознаками. У ній не було павутиння, плям крові, ляльок без очей чи інших дешевих прикрас людського уявлення про жах. Просто кімната з голими стінами, дерев’яною підлогою і одним вікном, за яким не було ні двору, ні неба.

Лише сіре світло. На протилежній стіні не було нічого. Тарас видихнув:

— Порожня стіна.

Марко не зайшов одразу.

— Ти чуєш? — перепитала Ніна.

Він мовчки погодився.

— Що?

— Дихання. Багато. Дуже тихе.

Ніна ступила в кімнату. Підлога була суха.

Після мокрого коридору це здалося майже неправильним. Її черевики залишили темні сліди на дошках. Марко зайшов слідом, потім Тарас. Нитка на Марковому зап’ястку натяглася, але не порвалася. З порога коридору Міла тримала другий кінець і щось швидко говорила сама собі. Напевно, імена. Або образи на адресу світобудови. Обидва варіанти мали сенс.

У кімнаті було тепло. Не по-домашньому. Тепло нагадувало дихання людини, яка стоїть дуже близько за спиною.

Ніна підійшла до порожньої стіни. Вона була гладка. Пофарбована старою білою фарбою. Без тріщин, без плям, без написів.

— Що робити? — уточнив Тарас.

Ніна дістала синю машинку, клаптик тканини з пришитим колесом і порожню дерев’яну планку.

— Не писати ім’я, поки не знаємо.

— Дуже хочеться вірити, що кімната теж це розуміє, — промовив Тарас.

На порожній стіні проступила маленька темна крапка.

Потім друга. Третя.

Лінії з’єдналися в дитячий малюнок. Будинок.

Нижче, дрібно: дитина. Ніна не рухалася.

Малюнок ускладнювався. Поруч із будинком з’явилася яма. Біля ями дорослі фігури. У всіх замість обличь були прямокутники, немов маленькі листи паперу. Дитина стояла окремо. Над її головою не було імені.

Потім стіна показала кімнату. Іншу.

Стару. Світлішу. З високою стелею, візерунковою плиткою на підлозі й великим столом. За столом сиділи люди в старому одязі. Чоловіки, жінки, священник чи хтось схожий на нього, ще двоє в темних костюмах. На столі лежала книга.

Ніна зрозуміла: перед нею не малюнок, а збережений будинком спогад.

— Перші мешканці, — прошепотів Тарас.

У спогаді всі мовчали. Потім двері кімнати відчинилися, і всередину ввели дівчинку.

Вік років шість, може, сім. Темне волосся коротко підстрижене, сукня надто велика, рукави закочені. Вона не плакала. Дивилася перед собою серйозно, з недовірою, мов вже зрозуміла: дорослі вирішили щось таке, після чого їх більше не можна вважати дорослими.

Поруч не лишилося ані жінки, ані матері.

Один із чоловіків сказав щось беззвучно. Стіна не дала голосу. Лише рух губ. Тарас напружився.

— Повтори, — прошепотів він. — Поверни.

Стіна не повернула. Дівчинку підвели до книги.

Її рука була дуже маленька на темній обкладинці.

Шпилька Лади в кишені нагрілася. Марко промовив майже пошепки:

— Не слухай дорослих. Дивись на дитину.

Ніна дивилася. Дівчинка не плакала, поки один із чоловіків не взяв її за підборіддя й не змусив подивитися на яму за відчиненими дверима.

Тоді вона сказала одне слово. Беззвучно.

Але Ніна прочитала губи. Мамо.

У кімнаті, де стояли Ніна, Марко й Тарас, стало холодно.

На порожній стіні, під спогадом, проступили літери:

У НЕЇ НЕ БУЛО КОГО ПОКЛИКАТИ. ТОМУ ВОНА СТАЛА КЛЮЧЕМ

— Як її звали? — сказала Ніна.

Стіна згасла. Порожня. Біла. Гладка.

— Ні, — прошепотіла вона. — Покажи.

Нічого. Марко обережно торкнувся її плеча.

— Не тисни на неї. Вона ледве говорить.

— Вони забрали її ім’я, Марку. Я не можу чекати ввічливо.

— Знаю. Але страх не робить її винною.

— Вона була дитиною, коли її віддали.

— Саме тому дай їй час згадати себе, а не наші запитання.

— І ця дитина досі тримає фундамент?

— Можливо. Або фундамент тримає її й не відпускає.

Злість розрослася, майже затуливши страх.

— Ніяких можливо.

Вона підійшла до стіни ближче й приклала до неї долоню.

Стіна була тепла, а під долонею щось здригнулося.

— Я не знаю твого імені, — озвалася Ніна. — Але я знаю, що ти була. Ти була дитиною. Тебе привели дорослі. Ти кликала маму. Тебе не мали віддавати.

Марко швидко сказав:

— Ніно, обережно.

— Я не називаю. Я свідчу.

Під Ніниною долонею нічого не зрушилося, та фарба раптом подалася, наче за нею натягнули теплу тканину.

На ній проступив новий малюнок. Дитяча кімната.

Маленьке ліжко біля стіни. Стіл. Лялька без руки. Вікно, з якого видно двір, але не той, що тепер. На стільці лежить сукня. На підлозі дитячі черевики.

Не Ладині. Старіші. Світлі.

Біля ліжка стояла та сама дівчинка. Тепер вона дивилася прямо на Ніну.

Обличчя в неї було чітке і страшно спокійне.

Вона піднесла палець до губ. Потім показала на стіл.

На столі лежав клаптик тканини. Вишиті ініціали.

Ніна нахилилася ближче до стіни, намагаючись розгледіти.

Дві літери. Перша стерта. Друга: Я.

— Не бачу, — у розпачі сказала вона.

Дівчинка у спогаді взяла клаптик і піднесла до грудей.

Тоді Ніна помітила на сукні вишиту квітку з п’ятьма пелюстками. Таку саму, як на ліпнині в коморі.

Пані Стефина мати могла знати цю історію. Орися могла знати. Перші записи мали бути десь у будинку, якщо їх не з’їв час. Або будинок. Тарас раптом сказав:

— Я бачив цю квітку.

Ніна різко повернулася.

— Де?