Розділ 28. Коридор, якого немає

Розділ 28. Коридор, якого немає

Маленькі двері в коморі не зникли.

Добром це не віщувало. Ніна вже почала розуміти логіку будинку: найнебезпечніше тут не те, що з’являється і щезає, а те, що залишається. Бо залишене означало терпіння. А будинок, як виявилося, мав із терпінням чудові стосунки. Нестерпно вихований хижак, просто мрія для людей із печатками та сімейними таємницями.

Двері стояли на задній стіні комори, низькі, темні, з відбитком дитячої долоні. Полицю з банками довелося відсунути. Банки Стефа одразу перевірила й заявила, що абрикосове варення ще їстівне, але «тільки якщо всім дуже треба жити». Варення, на щастя, нікому не було треба.

Марко запропонував закрити комору, і Ніна погодилася.

Потім вони обидва стояли перед зачиненими дверима комори й слухали, як за ними щось тихо водить пальцями по дереву.

— Воно вміє чекати довше за нас.

— А я вмію повертатися. Подивимося, кому першому набридне.

— Будинок терплячіший, ніж ти думаєш.

— Зате я зліша, ніж він розраховує.

У його очах з’явилася ледь помітна, втомлена ніжність.

— Це правда.

Відповіді Ніна не мала. Такі моменти були незручніші за містичні прояви. З будинком принаймні можна було боротися списками, речами й обережністю. А от із тим, що в грудях ставало тепліше від Маркового погляду, не допомагав навіть архівний папір. Дуже непрактична хімія, дякуємо організму за ще одну проблему.

Врешті-решт вони вирішили повернутися до неможливого коридору не через двері Лади, а через спільний вхід між другим і третім поверхом.

Причин було три. Перша: Лада попередила не відчиняти її двері з Марком поруч.

Друга: маленькі двері в коморі явно чекали Ніну, а це майже завжди означало пастку.

Третя: Тимко дав синю машинку й назвав коротший шлях через дитину. Якщо третє ім’я було дитячим, треба було шукати сліди дітей до Лади, не відкриваючи головні двері сестри.

Марко ненавидів цей план. Тарас назвав його «погано контрольованим, але логічним», а Міла сказала: «Усе наше життя тепер погано контрольоване, логіка хоча б для декору».

Пані Стефа дала Ніні вовняну хустку.

— Навіщо? — уточнила Ніна.

— Бо там холодно.

— Це все?

— Ще не хочу, щоб ти захворіла, поки тебе стирають. Це було б дуже безглуздо навіть для нашого будинку.

Ірина лишилася у Стефи з Матвієм. Хлопчик міцно спав, але тримав червону машинку у руці. Синю Ніна поклала в кишеню пальта. Машинка була дуже холодна, хоча в кімнаті було доволі тепло.

До дверей між другим і третім пішли четверо: Ніна, Марко, Тарас і Міла.

Ніна взяла не весь список, а лише вибрані імена: дітей, матерів і тих, хто був пов’язаний із квартирою 6, підвалом та першими записами Орисі. На двох дерев’яних планках Марко випалив «Павленко Тимофій Олегович» і «Олена Сергіївна Павленко». Третю залишили порожньою — для імені, яке ще треба було знайти.

— Порожню краще не брати, — озвався Тарас.

— Чому?

— Порожнє місце любить заповнюватися. Я вже ненавиджу цю фразу, але вона, на жаль, працює.

Ніна все одно взяла. Порожнє місце в них уже було. Краще тримати його в руках, ніж дозволити будинку вирішувати самому.

На майданчику між другим і третім стіна відреагувала швидше, аніж першого разу. Щойно Ніна вимовила:

— Лада Олександрівна Яремчук. Ми не йдемо до тебе. Ми шукаємо тих, хто був до тебе.

Табличка 12-Б потемніла. Марко додав:

— Ми не відчиняємо Ладині двері. Ми свідчимо Тимка й Олену Павленко.

Тарас прочитав імена. Міла повторила.

Стіна відступила. Не відкрилася дверима — фарба, цегла й штукатурка водночас зсунулися назад, і з них, як із води, проступив коридор.

І тепер уже він був іншим.

Вужчий. Нижчий. Стеля нависала близько, змушуючи Марка трохи нахиляти голову. Вода на підлозі стояла вище, майже до щиколоток. У ній плавали дитячі речі: ґудзики, олівці, паперовий кораблик, шматочок дерев’яної лінійки, обгортка від цукерки, половинка синього банта.

Ніна ступила всередину, і холод одразу схопив ноги.

Міла лишилася на порозі з ниткою, як домовлялися. Але тепер видно було, як їй хочеться піти за ними. Не з дурної цікавості — зі страху залишитися зовні, якщо двері раптом вирішать інакше.

— Тримай поріг, — промовила Ніна.

— Триматиму. Я офіційно стала людиною-поріг. Мама пишалася б, якби зрозуміла, що відбувається.

Тарас ішов позаду Ніни, тримаючи список двома руками. Марко поруч, ближче до стіни. Він не торкався дверей, повз які вони проходили, але кожна дверна ручка тремтіла, коли він наближався.

— Вони реагують на тебе, — сказала Ніна.

— Так.

— Через те, що ти вихід?

Він не відповів одразу.

— Через те, що частина мене досі думає, що має відчиняти.

Вода під ногами здригнулася. На стіні ліворуч проступили дитячі каракулі. Ніна присвітила ліхтариком.

Сонце. Будинок. Три людини. Одна перекреслена. Під малюнком нерівними крупними літерами:

МАМА НЕ БАЧИТЬ ДВЕРІ

Тарас швидко записав.

— Це може бути Тимко?

— Може, — озвалася Ніна. — А може, не тільки він.

Далі коридор розділився. Праворуч було світліше. Там пахло супом, пилом і теплим одягом. Ліворуч тягнуло мокрою землею й підвалом. На стіні між ходами висіла табличка:

КВАРТИРИ БЕЗ МЕШКАНЦІВ

Літери були вирізані не на металі, а просто в штукатурці.

— Яка гостинна назва, — пробурмотіла Міла. — Одразу хочеться зайти й лишитися назавжди.

— Тримаємося праворуч, — попередив Марко.

— Чим ліва сторона гірша?

— Ліворуч підвал, а я поки не хочу знайомити вас ближче.

Ніна подивилася в темний хід. Звідти почувся дитячий плач.

Той самий. Старий. Далекий. Самотній.

— Не зараз, — озвався Марко.

— Не стану. Принаймні не без тебе.

І вперше, мабуть, він їй повірив.

Вони пішли праворуч. Двері тут стояли ближче одна до одної. Деякі маленькі, дитячі. Деякі звичайні, квартирні. Деякі були просто намальовані на стіні, але з-за них усе одно долинали звуки.