Розділ 27. Лист від сестри

Розділ 27. Лист від сестри

Дитячий плач із підвалу тривав недовго.

Хвилину, може, менше. Але за цей час квартира встигла змінитися.

Не зовні. Стіни залишилися на місці, вікна теж, стіл не зсунувся, лампа не гойдалася, стеля не вкрилася тріщинами, хоча Ніна вже майже очікувала від неї творчого внеску в загальний кошмар. Змінилося відчуття від кімнати: голоси стали надто гучними, стіни — надто близькими. Хотілося говорити пошепки, хоча ніхто не просив.

На списку імен унизу ще темнів рядок:

Третє ім’я почуло. Чорнило ще блищало — свіже, мов щойно виведене мокрим пером.

Марко стояв біля прочинених дверей і дивився вниз, у бік підвалу, хоча з квартири було видно тільки передпокій і темні двері в під’їзд. Його обличчя знову стало закритим, зібраним, майже дерев’яним. Тепер Ніна знала: це не спокій, а страх, якому він не дозволяє користуватися м’язами.

— Ти бачив те третє ім’я? — спитала вона.

Марко обережно повернувся.

— Ні.

— Тоді що бачив у підвалі?

Він перечитав Ладин лист, розгорнутий на склі від рамки. Дрібні рядки досі були видні. Остання фраза немов стала темнішою: Шукай третє ім’я під фундаментом.

— Три двері, — озвався Марко. — Одні з табличкою Лади. Одні без таблички. Треті були дитячі. Низькі. На них хтось подряпав щось, але я не міг прочитати.

— Тому що забув?

— Тому що двері були мокрі. Літери пливли.

Тарас підняв голову від блокнота.

— Мокрі літери. Прекрасно. Тепер навіть алфавіт у нас у стані аварійності.

Міла сиділа на підлозі біля батареї, обійнявши коліна. Вона вже не намагалася все знімати. Цифровик лежав поруч, але вона дивилася не в об’єктив, а на шпильку Лади, мов та могла вкусити.

— Дитина без матері, — сказала вона. — Це може бути Тимко?

Ніна похитала головою.

— У Тимка була мати. Олена Павленко. Вона його втримала, принаймні частково.

— Тоді яка дитина?

Пані Стефа, яка досі стояла біля дверей, раптом сіла на табурет.

Сіла важко. Не по-старечому, не через втому. Мов її ноги враз перестали погоджуватися тримати те, що вона згадала. Ніна одразу подивилася на неї.

— Ви знаєте?

Стефа поклала руки на коліна. Пальці в неї були вузлуваті, сухі, із тонкими синіми венами. Вона дивилася на них так, мов руки належали комусь іншому, старшому й виннішому.

— Не знаю, — сказала вона. — Але пам’ятаю, що не хотіла знати.

— Це різні речі?

— У цьому будинку, дитино, ні. Тут усе, чого не хочеш знати, рано чи пізно приходить до тебе в капцях і сідає на кухні.

Міла стишила голос:

— Я вже боюся будь-яких капців.

Стефа не усміхнулася.

— До Лади була інша дитина, ще до нас і до Орисі. Моя мати казала, що будинок звели над старою ямою — не звичайною, а місцем, де лишалося щось відкрите. Перші мешканці мали його замкнути, а першою платою стало дитяче ім’я.

Тарас перестав писати.

— Ім’я чи дитина?

Стефа подивилася на нього.

— Мені було сім, коли я це чула. Дорослі рідко пояснюють дітям різницю між злочином і ритуалом. Може, бо самі не знають.

Ніна взяла Ладин лист і перечитала його ще раз.

Будинок не прокляли. Його збудували як замок. Під ним було місце, якого не можна лишати відкритим. Перші мешканці домовилися годувати замок іменами, щоб те, що внизу, не вийшло.

— Якщо перша плата була дитячим іменем, воно може досі тримати фундамент, — сказала вона.

Марко коротко кивнув.

— Що буде, якщо ми знайдемо перше ім’я?

— Не знаю. У бабусиних записах цього немає.

— Марку, не ховайся за двома словами.

— Я не ховаюся. Можливо, угоду вдасться зламати. А можливо, ми розвалимо те, що досі тримало порожнину.

— Розвалиться будинок чи печатка?

— Обидва варіанти погані. Я не знаю, який із них гірший.

Тарас нахилився над Ладиним малюнком із трьома колами.

— Дивіться. Лада, Марко і стерте третє ім’я з’єднані лініями. Не всі лінії однакові. Від Лади до Марка лінія темна. Від Лади до третього імені тонка, але ціла. Від Марка до третього кола вона перервана.

— І що це значить? — спитала Міла.

— Я архівіст, а не пророк геометрії проклятих дітей. Але, можливо, Лада знала третє ім’я, Марко ні.

Ніна повернулася до листа.

— Тоді чому вона не написала?

Пані Стефа тихо відповіла:

— Бо написане ім’я можна вкрасти.

У кімнаті стало ще тихіше. Відповідь лежала надто близько й надто очевидно — тому й лякала.

Ніна згадала, як будинок брав імена з паперу. Як картка Лади блідла в архіві. Як її власна банківська картка стала білою. Як фото викинуло її з дитинства. Писати ім’я означало дати йому тіло. А тіло можна забрати.

— Лада не написала третє ім’я, щоб не віддати його будинку, — сказала Ніна.

Марко взяв шпильку й подивився крізь тріснутий синій камінець на світло.

— Може, вона сховала не ім’я. А спосіб його знайти.

Ніна простягнула руку.

— Дай.

Він вагався частку секунди, потім поклав шпильку їй на долоню.

Вона була легкою. Теплою. Такою звичайною, що від цього ставало боляче. Дівоча шпилька, дешева, з камінцем, тріснутим від часу чи падіння. Такими заколюють пасмо біля скроні перед школою, а не шифрують правила печатки під старим будинком. Але Лада, схоже, з усіх можливих речей вибирала саме ті, які дорослі не сприймали серйозно.

Розумна дівчина. Дівчинка.

Ніна стиснула шпильку. Спогад прийшов не її.

Лада сиділа на кухні бабусиної квартири. Ніч. На столі лампа, навколо темно, за стіною хтось шкрябає, але Лада вже не піднімає голови. Вона пише дрібно, майже без проміжків. Поруч стоїть чашка з чаєм, холодним. На стільці лежать сині черевички. Волосся спадає на обличчя, вона дратовано заколює його шпилькою.

— Не ім’я, — шепоче вона сама собі. — Не пиши ім’я. Пиши місце, де воно сховане.

У спогаді вона перевертає аркуш і малює три кола. Біля третього не пише нічого. Потім раптом піднімає очі в темряву.