Розділ 26. Чорнила не висохли

Розділ 26. Чорнила не висохли

Після першої атаки Ніна перестала складати речі в стоси.

Стоси були зручні для людей. Будинку зручність теж подобалася. Надто легко забрати один стос, один список, одну папку, одну людину. Тому вона почала розкладати архів по всій квартирі.

Імена на столі. Копії на підлозі.

Дерев’яні планки на підвіконні. Стікери Міли на кухонній плитці.

Тарасові дублікати у трьох різних блокнотах.

Фото в альбомах, але не на тих сторінках, де вони лежали раніше.

Цифровик Орисі заряджався біля розетки. Телефони лежали окремо, майже як підозрювані.

— Це вже не квартира, — озвалася Міла, приклеюючи черговий стікер із іменем Марії Савчук на дверцята шафи. — Це якщо архів, божевілля, секта і канцелярський магазин завели дитину після дуже поганого побачення.

— Головне, щоб дитину не з’їв будинок, — відповів Тарас.

Міла на секунду замовкла.

— Ви всі погано на мене впливаєте.

— Це взаємно, — сказав він.

Ніна сиділа на підлозі біля бабусиного крісла й переписувала список стертих великими літерами. Без каліграфії та краси — так, щоб жодне ім’я не загубилося на сторінці.

Поруч лежав ґудзик. Марко дозволив покласти його біля списку, але не далеко від себе. Він сидів на кухні, звідки бачив і Ніну, і ґудзик, і двері. Після того, як вона торкнулася його речі, він став блідішим. Не зникав, ні. Але іноді його контур немов втрачав чіткість, якщо дивитися боковим зором.

Це лякало Ніну більше, ніж вона хотіла визнавати.

Вона написала його ім’я ще раз:

Марко Андрійович Соколовський. Поруч:

Не двері. Людина. Свідок. На кухні він тихо сказав:

— Ти вже написала це тричі.

— Напишу й учетверте, якщо перші три записи зникнуть.

— Уперта до професійної непридатності.

— Родинна риса. На жаль, іноді з тяжкими побічними ефектами.

Він не всміхнувся, проте риси обличчя трохи пом’якшали.

Пані Стефа тим часом розбирала свої фотоальбоми на дивані. Вона принесла ще один пакет із фотографіями. Старі чорно-білі знімки, кольорові дев’яностих, дешеві глянцеві фото нульових, де люди в поганих светрах сиділи за столами, святкували дні народження, тримали дітей на колінах, сварилися з фотографом, сміялися не в кадр.

— Ось Марія, — сказала Стефа й подала Ніні фото.

На знімку молода жінка стояла біля вікна з качалкою в руках. Обличчя в неї було трохи розмите, але не стерте. На звороті Стефа написала:

Марія Петрівна Савчук. Пиріжки з капустою. Холодні руки.

— А це Семен.

Старий чоловік на лавці, у кепці, з газетою на колінах. На фото половина обличчя була в тіні, але очі виднілися.

Семен Іванович Кравець. Насіння. Лавка. Цукерки дітям.

— Тримаються, — промовила Ніна.

— Бо я не тільки язиком мелю.

— Я ніколи цього не думала.

— Думала. І мала рацію. Але іноді язик корисний.

Міла, не піднімаючи голови, сказала:

— Пані Стефо, я хочу бути вами, коли виросту.

— Не раджу. Коліна болять.

Уперше за день у кімнаті хтось засміявся без надриву.

Це тривало секунд п’ять. Потім у двері подзвонили.

Усі завмерли. Марко підняв руку, наказуючи мовчати. Підійшов до дверей, не торкаючись килимка й черевичків. Подивився у вічко.

— Ірина, — сказав він.

— Перевір.

Ніна стала поруч.

— Повне ім’я.

За дверима жінка одразу відповіла:

— Ірина Вікторівна Бойко. Матвій Бойко мій син. Він зараз у Стефи й каже, що не їстиме суп із морквою, бо морква його ображає.

Пані Стефа обурено сказала:

— Мій суп нікого не ображає.

Ніна відчинила. Ірина тримала в руках маленьку коробку.

— Матвій заснув. Я знайшла це в кишені його куртки. Він каже, що йому дав Тимко. Але я не пам’ятаю, щоб він виходив із квартири Стефи.

Коробка була від цукерок. Стара, картонна, із вицвілими зайцями на кришці. Ніна взяла її через серветку.

Всередині лежала синя шпилька. Та сама, що була у шкатулці Лади. Ніна різко підняла голову.

— Її ж...

— Вона була в шкатулці, — сказав Марко.

Він підійшов до столу, відкрив дерев’яну шкатулку.

Шпильки там не було. Замість неї лежав складений папірець.

Ніна взяла його. Почерк Лади.

Якщо шпилька пішла через дитину, значить, дорога знову відкрита. Не свари Матвія. Діти чують коротші шляхи. Міла заговорила майже нечутно:

— Це майже мило, якби не було жахливо.

Ніна тримала шпильку в руці. Маленький синій камінець у ній був тріснутий, як і раніше. Але тепер у тріщині блищало чорнило.

— Там щось є.

Марко приніс лупу з майстерні. Тарас засвітив ліхтариком. Ніна нахилилася над шпилькою.

Усередині тріщини, між металом і камінцем, був скручений мікроскопічний клаптик паперу.

— Хто ховає лист у шпильку? — прошепотіла Міла.

— П’ятнадцятирічна дівчина, якій ніхто не вірить, — відповів Тарас.

Усі замовкли. Марко дуже обережно розтиснув старе кріплення тонким інструментом. Камінець піднявся. Папірець ледь не розсипався в повітрі. Його розгортали на склі від старої рамки, пінцетом, під лампою. Тарас майже перестав дихати. Міла знімала цифровиком кожен етап. Пані Стефа стояла поруч із таким виглядом, немов готова побити кожного, хто чхне.

Папір нарешті розгорнувся. Ніно, якщо ти читаєш це, знай, що будинок не прокляли. Його збудували як замок.

Ніна притиснула пальці до губ. Далі:

Під ним було місце, якого не можна лишати відкритим. Перші мешканці домовилися годувати замок іменами, щоб те, що внизу, не вийшло. Потім вони навчилися використовувати це для себе.

Марко повільно сів. Тарас прошепотів:

— Замок. Не дім.

Ніна читала далі. Бабуся думає, що тримає рівновагу. Вона помиляється. Що більше годуєш, то частіше він просить. Голод не стає добрим від регулярного харчування. Міла тихо буркнула:

— Оце треба було на табличці в під’їзді написати.