Будинок, що їсть імена

Розділ 25. Ніна зникає з фото

Спершу Ніна подумала, що картка просто зіпсувалася.

Це була смішна думка. Дуже людська, тому майже зворушлива. Пластик не псувався так, щоб із нього зникало ім’я, номер, логотип банку й навіть дрібний блиск магнітної смуги. Але мозок, як завжди, кинувся до найтупішої версії, бо тупа версія хоча б не намагалася з’їсти власницю.

Картка лежала на дні чашки. Біла.

Гола. Ніна дістала її ложкою й поклала на серветку. Вода не капала з пластику — вона мов втягнулася назад у нього.

— Це твоя? — перепитала Міла.

— Була.

— Може, банк перевипустив реальність без попередження. Вони іноді так роблять із тарифами.

Тарас узяв картку серветкою.

— Ім’я стерте повністю. Номер теж. На чипі подряпин немає.

— Перевіримо додаток, — озвалася Ніна.

Вона дістала телефон. Екран не розблокувався.

Відбиток пальця не спрацював. Код теж. Після третьої спроби телефон показав повідомлення:

Користувача не знайдено. Від цих слів усередині стало моторошно порожньо.

Це був не страх. Страх живий і галасливий: штовхає, вимагає бігти, кричати, хапатися за людей. Тут усередині відчинилася маленька порожня кімната. Марко простягнув руку.

— Дай.

Вона віддала телефон. Він спробував увімкнути екстрений виклик, потім контакти. Телефон працював. Просто не впізнавав Ніну. Міла зняла свій.

— Я зараз подзвоню тобі.

Вона знайшла контакт і завмерла.

— Що? — перепитала Ніна.

Міла повільно повернула екран. У телефоні контакт був записаний як:

Жінка з 12? Ні фото. Ні прізвища. Ні історії повідомлень.

— Я цього не писала, — сказала Міла.

— Вірю. Через це й хочу зрозуміти, хто дописав решту.

— Ні, Ніно, я справді не писала. У мене там було «Ніна Яремчук, архів, будинок. Я спеціально підписала нормально», бо після всього цього...

Вона замовкла й швидко набрала номер.

Телефон Ніни не задзвонив. Замість цього десь у передпокої почувся старий дротовий дзвінок.

У квартирі не було дротового телефону.

Ніна пішла на звук. Під тумбою, де раніше була тільки мертва телефонна розетка, тепер лежала трубка від старого апарата. Брудна, сіра, з перекрученим шнуром, який ішов просто в стіну.

Дзвінок припинився. Трубка сама піднялася на кілька сантиметрів і впала.

Раз. Другий.

Третій. Марко швидко сказав:

— Не бери.

— Я не збиралася.

Трубка завмерла. Із неї дуже тихо пролунав голос матері:

— Хто це?

Пальці заніміли — від них відлила кров.

— Мамо?

Тиша. Потім у трубці знову:

— Хто це?

Марко взяв Ніну за плечі й відвів назад.

— Не відповідай через нього.

— Це моя мати.

— Телефонуй із мого.

Він дав їй свій телефон. Ніна набрала номер матері. Пальці пам’ятали комбінацію самі. Перший гудок. Другий. Третій.

— Так? — голос Оксани був насторожений.

— Мамо, це я.

Запала коротка мовчанка.

— Хто?

Слово було коротке. Без містики.

Без шепоту стін. Без чужих інтонацій.

Живий голос її матері щойно не впізнав її.

— Ніна, — сказала вона. — Ніна Яремчук. Твоя донька.

На тому кінці дроту почулося, як мати вдихнула. Немов хотіла щось сказати, але спершу мусила знайти це всередині.

— У мене немає доньки Ніни, — повільно сказала Оксана.

Міла прикрила рот рукою. Тарас опустив голову.

Марко не рухався, тільки дуже міцно дивився на Ніну, мов його погляд теж мав бути свідченням. Ніна закрила очі.

— Мамо, послухай. У тебе дві доньки. Лада і Ніна.

— Лада...

Ім’я зависло в дроті.

— Так. Лада Яремчук. Старша. Вона зникла в будинку. Ти забула її, щоб я жила. Ти сказала мені, що будинок забрав її.

Оксана мовчала. Потім дуже тихо:

— Хто вам це сказав?

Не «тобі».

«Вам».

Ніна відкрила очі.

— Я.

— Я не знаю вас.

Ніна вчепилася в край столу.

— У мене в дитинстві була червона чашка з качкою. Я боялася мити голову. Лада співала мені перед сном. Ти казала, що я вигадала її. Учора ти сказала, що будинок її забрав.

— Не дзвоніть сюди більше, — сказала Оксана.

І відключилася. Кімната розпливлася на секунду. Ніна не впала, бо Марко встиг підхопити її за лікоть.

— Я стою, — сказала вона.

— Я бачу.

— Тоді не тримай так, мов я вже зникаю.

Він відпустив, але не відійшов. Міла раптом підскочила.

— Фото. Треба перевірити фото.

Вони кинулися до столу. Старий знімок, де Лада була нарешті чітка, лежав обличчям догори. Лада залишалася. Марко поруч із нею теж. А місце, де мала б бути маленька Ніна, було порожнє.

На фото виднілося подвір’я, поштові скриньки, Лада, Марко.

І проміжок між ними, такий природний, немов там ніколи нікого не було. Ніна взяла фото.

— Ні.

На звороті напис теж змінився. Раніше там було: Ніна і Лада. Не показувати матері.

Тепер: Лада. Не показувати матері.

Ніна провела пальцем по порожньому місцю.

— Я була на цьому фото. Я пам’ятаю двір.

— Так. Тепер не відводь очей, — сказав Марко.

— На фото справді я, а не порожнє місце.

— Ти. І ми обоє це бачимо.

— Тоді скажи повністю, щоб почув будинок.

— Ніна Олександрівна Яремчук була на цьому фото й має право на ньому лишитися.