Розділ 24. Той, хто пам’ятає

Розділ 24. Той, хто пам’ятає

Підлога відповіла голосом Марка, але все ж трохи несхожим.

Голос не був незграбною підробкою, як ті, що просили відчинити двері вночі. Він справді належав Маркові: той самий тембр, та сама суха втома, та сама пауза перед останнім словом.

«Ти вже там».

Після цього в бабусиній квартирі запала така тиша, що Ніна почула, як у когось на кухні нижче капає вода. Раз. Потім ще. Потім труби мов ковтнули звук і замовкли.

Марко стояв біля столу й дивився на синю машинку.

На її даху дрібно, нерівно було видряпано:

ПІДВАЛ ВІДЧИНИТЬ МАРКО

Поряд лежала загорнута табличка 12-Б. Газета навколо неї все ж потемніла плямами після води, але сама мішковина лишалася сухою. Звичайно. Було б надто люб’язно, якби ще й вода у цій квартирі поводилася природньо. Міла тримала цифровик обома руками.

— Я не знаю, чи це треба фотографувати, чи одразу закопувати, — сказала вона.

— Фотографувати, — відповів Тарас. — Потім, можливо, закопувати.

Він говорив майже спокійно, але ручка в його пальцях зламалася навпіл. Чорнило потекло по долоні. Тарас розглядав чорно-синю пляму, а тоді машинально написав на зап’ястку чорнильним пальцем:

Тарас. Не забути. Ніна пошукала очима Марка.

— Тобі треба розповісти все.

Він не сперечався, що лякало більше за будь-яку відмову.

Марко сів на стілець біля вікна. Не в крісло Орисі й не на диван. На жорсткий старий стілець, немов сам собі не дозволяв опори м’якшої за деревину.

— Я не знаю, де початок.

— Почни з того, що пам’ятаєш точно.

Він перечитав табличку 12-Б.

— Лада не боялася будинку так, як ми.

— Тобто?

— Ми боялися його, як чогось сильнішого. Старшого. Вона боялася його, як голодну тварину, яку хтось привчив приходити до людських дверей. Для неї це мало значення. Якщо тварину привчили, винна не тільки тварина.

Ніна згадала рядок із Ладиного зошита: Він не злий. Він голодний. Злі ті, хто його годує. Марко продовжив:

— Вона почала з поштових скриньок. Там першими зникали прізвища. Спершу Лада думала, що хтось здирає таблички. Потім побачила, як одне ім’я просто зблідло під пальцем. Не стерлося. Зблідло, немов метал його більше не тримав.

— І ти їй повірив?

Він майже усміхнувся.

— Ні.

— А потім?

— Потім вона привела мене до квартири 6 і змусила слухати батарею.

Міла обережно підняла голову.

— Перепрошую, батарею?

— Так.

— Я просто перевіряю, на якому етапі мій мозок здався.

— Батарея говорила голосом Марії Савчук, — озвався Марко. — Тихо. Дуже тихо. Називала себе. Повторювала одне й те саме, щоб не зникнути. Лада стояла поруч і казала: «Ось. Тепер ти теж знаєш. Тепер ти або допоможеш, або станеш дорослим».

— Жорстко, — озвалася Міла.

— Вона була жорсткою, коли треба.

Ніна сіла навпроти нього.

— Ти допомагав їй складати карту.

— Так.

— Що було на карті?

— Не зовсім план будинку. Вона позначала місця, де реальність поводилася нестабільно: поштові скриньки, замуроване вікно, нішу біля дванадцятої, підвал, кухню у квартирі 6, двері, які з’являлися тільки після третього стуку. І людей, які пам’ятали те, чого вже не було.

— Валентина Михайлівна.

— Вона. Пані Стефа. Олена Павленко. Ще кілька.

— Орися?

Марко стиснув пальці.

— Орися не була свідком. Вона була бухгалтером.

У кімнаті стало холодніше. Ніна не захищала бабусю навіть думкою.

Після всіх знайдених записів захищати Орисю було так само безглуздо, як витирати кров із ножа й доводити, що лезо блищить красиво.

— Лада знала, що бабуся віддавала імена?

— Так.

— Чому не зупинила?

— Їй було п’ятнадцять, Ніно. Вона могла записувати, шукати, підслуховувати, будити сусідів уночі. Але дорослі мали ключі, печатки, родинну владу й упевненість, що діти перебільшують. Зазвичай цього досить, щоб дитина програла.

Тарас озвався стишеним голосом:

— Дуже по-людськи. І до огидного ефективно.

Міла кинула на нього погляд.

— У вас у архіві всі такі веселі?

— Ні. Я ще оптиміст.

Ніна шукала відповіді на Марковому обличчі.

— Ти сказав, що Лада іноді говорить, що я не мала повертатися.

Марко закрив очі.

— Так. І вже не вперше.

— Де ти її бачиш найчастіше?

— У дверях. У снах. Іноді в майстерні, якщо довго працюю з деревом від старих квартир. Не всю й не як людину. Швидше... як слід.

— Що вона каже?

— Не завжди словами.

— Марку.

Він розплющив очі.

— Перший раз я почув її через кілька років після того, як мене знайшли в підвалі. Я вже жив майже ніде. У документах мене то відновлювали, то втрачали. Люди забували моє обличчя, якщо я виходив із кімнати. Тоді я повернувся в будинок, бо тільки тут мене хоч іноді впізнавали. У майстерні стояли старі двері з квартири 12. Я чистив фарбу, і під нею проступила подряпина. Лада колись видряпала там: Не дай їй повернутися без списку.

Напис на долоні запік.

— Без списку імен?

— Так.

— А потім?

— Потім я почав збирати те, що міг. Але будинок не давав мені довго тримати записи. Папір псувався, дерево чорніло, люди забували, чому говорять зі мною. А якщо я надто близько підходив до підвалу, прокидався не там, де засинав.

— Де?

— Іноді на сходах. Іноді в майстерні. Одного разу на підлозі в квартирі 17, коли там ще жила Валентина. Вона стояла наді мною з качалкою й казала, що якщо я ще раз з’явлюся в неї без попередження, вона вдарить мене, незалежно від мого стану між життям і смертю.

Міла тихо хмикнула.

— Валентина була сила.

— Так, — промовив Марко. — Тому він її й узяв.

Він нахилився вперед, поклав лікті на коліна.

— Будинок голодний і по-своєму розумний. Він бере не випадкових людей, а тих, хто тримає вузли: свідків, матерів, тих, хто пам’ятає чужі імена краще за власні образи й може завадити.