Розділ 23. Вибула. Не вселялася

Розділ 23. Вибула. Не вселялася

У бабусиній квартирі металеву табличку 12-Б поклали на стіл окремо.

Ніна не хотіла нести її туди. Після всього, що сталося з ключем, табличками, дверима й документами, будь-який шматок металу в цьому будинку автоматично викликав довіру приблизно як усміхнений чиновник з печаткою. Але лишати її на сходах теж було не можна.

Марко загорнув табличку в тканину, потім у стару газету, потім у мішковину. Вийшов маленький згорток, схожий на дуже неприємний подарунок.

— Не торкатися голими руками, — сказав він.

Міла, яка вже відмивала гіпсовий пил із волосся, сумно подивилася на нього.

— У нас скоро буде окремий список речей, яких не можна торкатися, пити, відкривати, називати, фотографувати й осмислювати.

— Почни вести, — промовила Ніна.

— Я жартувала.

— А тепер ні.

Міла на секунду замовкла, потім дістала блокнот і написала зверху:

НЕ РОБИТИ, ЯКЩО ХОЧЕШ ЛИШИТИСЯ СОБОЮ

— Назва трохи довга, — сказала вона. — Зате конкретна.

Тарас сидів за столом із копіями з ліпнини. Він перемалював текст зі смужки паперу, позначив місце знахідки, час, присутніх і реакцію будинку. На останньому пункті зупинився, подумав і написав:

Ліпнина говорила голосами Орисі Яремчук, Лади Яремчук та невстановленого третього джерела. Одна декоративна пташка змінила положення голови. Психологічний стан свідків: поганий, але функціональний.

— Мені подобається «функціональний», — промовила Міла. — Це тепер мій максимум.

Ніна розклала перед собою бабусині папки.

Тепер їх цікавив Марко. Не як людина поруч, яка тримає двері, приносить каву й мовчить, коли мовчання здається благороднішим за брехню. Як запис. Як помилка. Як шов у реальності.

Він сидів біля вікна і не допомагав.

Не тому, що не хотів — Ніна це бачила — просто кожен документ із його прізвищем міг потягнути його в інший бік. У бік хлопця, який повернувся з підвалу. У бік чоловіка, який стояв тут. У бік тіла, записаного мертвим. У бік того мокрого, що простягало руку з-за дверей.

І всі ці боки, здається, мали право на нього.

Ніна почала з папки Не вселялися.

Перші аркуші були про чужих людей. Потім, майже посередині, лежала тонка довідка.

Соколовський Марко Андрійович. Запис про проживання не підтверджено.

Підстава: особа за вказаною адресою не вселялася.

Дата стояла через два дні після зникнення Лади.

Нижче чужою рукою дописано: Помилка мешканців. Хлопця з таким іменем у будинку не було.

Ніна поклала аркуш перед Тарасом.

— Копіюй.

Він одразу почав переписувати. Міла знімала старим цифровиком, не телефоном. Марко дивився у вікно.

— Я пам’ятаю свою кімнату, — сказав він раптом. — Зелена лампа. Полиця над столом. Тріщина в кутку. У мене був радіоприймач, який ловив польську станцію, якщо поставити його на книжку.

— Я запишу, — сказала Ніна.

— І ще вікно виходило у двір. Я бачив вашу кухню.

Він усміхнувся самими губами.

— Лада якось кинула мені записку в паперовому літачку. Він упав у смітник. Дуже романтична була дівчина, але із прицілом біда.

Ніна записала і це. Потім витягла наступний документ.

Він був із папки Вибулі. Соколовський Марко Андрійович. Вибув без зазначення адреси.

Дата: той самий день, коли Лада зайшла в 12-Б.

У графі підстава стояло: За сімейними обставинами.

Марко тихо засміявся. Ніна підняла очі.

— Що?

— У моїй родині через три дні не лишилося обставин. Тільки люди, які дивилися на мене й боялися, що мають мене любити.

Тарас поклав ручку.

— Я знайшов у справі про обвал інше.

Він відкрив свою теку.

— Офіційний акт був через десять років після Лади. Але є внутрішня записка без дати. Вона лежала не там. Її хтось підшив у справу заднім числом.

Ніна потягнулася до аркуша. Папір був грубий, сірий. На ньому машинописний текст і кілька рукописних приміток.

Підвальне приміщення. Виявлено особу чоловічої статі без документів. Назвався Соколовським Марком Андрійовичем. Стан: переохолодження, дезорієнтація. Особа стверджує, що проживає у квартирі 8. За даними обліку квартира 8 зайнята родиною Соколовських, син відсутній. Мати особи впізнання не підтвердила.

Нижче олівцем: Хлопець плаче, просить покликати Ладу.

Горло болісно стиснулося. Марко підвівся.

— Не читай далі. Відклади документ до ранку.

— Не можу. Там може бути відповідь про тебе.

— Саме тому не читай.

— Марку, якщо там є спосіб утримати тебе...

— Я сказав ні. Не хочу, щоб будинок змусив тебе платити за ще одну мою версію.

Він уперше підвищив голос. У кімнаті всі завмерли.

Черевички в передпокої тихо скрипнули по килимку. Марко одразу відвернувся.

— Вибач.

Ніна поклала аркуш на стіл.

— Я прочитаю не зараз. Але прочитаю.

— Не сумнівалася, що ти все одно дочитаєш.

— Чому тобі страшно саме цього запису?

Він провів рукою по обличчю.

— Бо я пам’ятаю, як просив покликати Ладу. Але Лада вже була всередині. Значить, або я не знав, що вона зайшла, або я повернувся до часу, де вона ще могла вийти.

Тарас озвався стишеним голосом:

— Або будинок підставляв тобі пам’ять, де її можна було врятувати.

Марко глянув на нього.

— Так.

Це так було найгіршим за всі попередні.

Ніна взяла дерев’яну планку з його іменем і поклала поруч із трьома документами.

Три записи: не вселявся.

Вибув. Знайдений у підвалі.

І окремо акт: загинув під час обвалу.

Будинок не стер Марка цілком, а розклав по суперечливих версіях, кожна з яких під певним кутом могла виявитися правдою.

— У Ладиному зошиті щось було про тебе, — озвалася Ніна.

Марко повільно сів назад. Вона відкрила зошит і перегорнула до сторінок, які ще не читала. Ладин почерк ставав дедалі дрібнішим ближче до кінця. Подекуди слова накладалися одне на одне, немов вона писала в темряві або поспіхом.