Розділ 22. Голос за ліпниною

Розділ 22. Голос за ліпниною

Марко першим відступив від дверей Лади.

Не різко, не з переляком, який кидає тіло назад. Він просто зробив пів кроку, але цього вистачило: нитка на його зап’ястку натягнулася, вода під ногами дрібно здригнулася, а табличка ЛАДА ЯРЕМЧУК стала тьмянішою.

Напис над дверима притягував погляд.

Він повернувся неправильно. Слова були видряпані глибоко — не ножем, а наче пазурами чи нігтями. Або чимось, що дуже хотіло мати нігті.

— Це про тебе, — сказала вона.

Марко не відповів.

— Марку, поглянь на подряпини.

— Бачу. Їх зробили зсередини.

— І що це означає для нас?

— Двері не хочуть, щоб я був поруч, коли вони відчиняться.

— Самі двері чи Лада намагається тебе відвести?

Він повернувся до таблички. Його обличчя було закрите, але Ніна вже навчилася читати дрібне: стиснуту щелепу, рівну лінію плечей, нервовий рух руки, яка шукала ґудзик у кишені. Він тримався за себе, як за край столу.

— Не знаю.

З-за дверей Лади почувся стук. Один.

Другий. Третій.

Ніна не дихала. Тарас із порога тихо сказав:

— У списку Ладине ім’я темніє.

— Не читай його, — відповів Марко.

— Воно само читається. Тобто я бачу рядок, навіть коли дивлюся на інший.

Міла нервово прошепотіла:

— Мені усе це дуже не подобається.

Двері Лади легенько прочинилися. Не на всю ширину, лише на тонку темну щілину. Звідти потягло запахом яблучного шампуню, мокрої тканини і старої книжкової полиці. Тіло впізнало цей запах раніше за пам’ять.

Він був із дитинства. З того місця, де Лада ще існувала без зусиль.

— Ніно, — сказав голос за дверима. — Не впускай його.

Марко заплющив очі. Ніна скоротила відстань між ними.

— Ладо, що з ним?

— Не питай двері, які не відкрила, — сказав голос.

— Тоді як мені дізнатися?

— Вийди. Сходи. Ліпнина над другим поверхом. Там він лишив частину імені.

Марко різко підняв голову.

— Ні.

Двері Лади тихо засміялися. Не злим сміхом. Втомленим. Майже людським.

— Ти ж знав, що вона знайде.

— Ладо, — озвався Марко.

Табличка на дверях зблиснула. Голос став твердішим:

— Не називай мене тут, якщо не готовий згадати.

Марко замовк. У коридорі щось повернулося до них — не тілом, а увагою. Таблички з іменами на інших дверях ледь чутно зашелестіли. Десь за спиною Семен Кравець прокашлявся. Двері Тимка тихо стукнули, мов дитина притулилася до них долонею. Коридор слухав.

— Ми виходимо, — сказала Ніна.

Двері Лади завмерли.

— Ти повернешся?

Ніна не знала, чи питає це Лада. Справжня. Сестра. Чи двері з її голосом. Чи будинок, який нарешті навчився ставити правильні питання неправильними ротами.

— Так, — сказала вона. — Але не сама.

— Не з ним.

Марко стояв нерухомо. Ніна стиснула фото Лади.

— Я ще не знаю, що з ним. Але він пам’ятав тебе, коли інші ні.

За дверима запала тиша. Потім голос, дуже тихо:

— Саме тому він небезпечний.

Двері зачинилися. Табличка ЛАДА ЯРЕМЧУК зникла. Напис над нею теж. На стіні лишилася мокра смуга, яка повільно сповзла вниз і змішалася з водою на підлозі.

— Назад, — промовив Марко.

Тепер Ніна не сперечалася. Вони йшли до порога повільно. Коридор не був тим самим. Він подовжився. Двері, які вже проходили, стояли в іншому порядку. Семен Кравець тепер був праворуч, Марія Савчук ліворуч, а Тимка взагалі не було видно. Ніна тримала в одній руці фото Лади, в іншій синю машинку, яку дав їй хлопчик за дверима. Марко йшов поруч, але не торкався її.

Нитка тяглася до порога рівно. Це було єдине, що не змінилося.

Біля виходу Тарас повторював імена з першого аркуша. Міла стояла на колінах і тримала нитку обома руками.

— Ви довго, — сказала вона. — Дуже довго. А з нашого боку минуло, може, дві хвилини. Ненавиджу все це.

Ніна переступила поріг. Сходи під ногами були справжні. Холодні та брудні, зі старою тріщиною на краю. Під’їзд пах пилом і котами, і у цю мить це здавалося майже розкішшю.

Марко вийшов останнім. Двері в стіні зачинилися. Рама розчинилася у фарбі. Табличка ЛАДА лишилася на місці, але стала матовою, мов виснаженою.

Ніна одразу подивилася на його зап’ясток.

Нитка була ціла. Але на шкірі під нею проступив темний слід. Не від мотузки. Літери.

НЕ ВЕСЬ

Він побачив.

— Це не новина.

— Для мене новиною стала форма повідомлення.

Міла нахилилася.

— Вибачте, але ваші зап’ястки тепер теж документація. Мені потрібен знімок.

Марко глянув на неї так, що будь-яка адекватна людина відступила б. Міла не була в достатньо адекватному стані для самозбереження.

— На пам’ять, — сказала вона. — Буквально.

Ніна коротко кивнула.

— Треба сфотографувати.

Марко дозволив. На фото напис вийшов нечітким. Замість НЕ ВЕСЬ камера показала темну пляму. Але на другому знімку, зробленому старим цифровиком Орисі, літери були видні.

— Старий фотоапарат знову краще тримає, — озвалася Ніна.

Тарас записав: Старий цифровик фіксує краще за телефон. Можлива причина: не підключений до мережі. Або тому що всесвіт знущається вибірково.

— Останнє зайве, — промовила Ніна.

— Це робоча гіпотеза.

Вони пішли до ліпнини над другим поверхом.

Ніна пам’ятала її з дитинства. Над аркою між сходами та майданчиком тягнувся декоративний фриз: листя, завитки, маленькі квіти, дві гіпсові пташки по краях. Колись ліпнина була білою. Тепер стала сірою, місцями потрісканою, з темними плямами від сирості. Одна пташка втратила дзьоб. Друга дивилася в стіну так, немов теж багато чого бачила й обрала не коментувати. Мудра пташка, на відміну від людства.

— Тут? — уточнила Міла.

Ніна підняла ліхтарик. Світло ковзнуло по завитках. Пил, тріщини, павутиння. Нічого.