Розділ 21. Двері в стіні

Розділ 21. Двері в стіні

Табличка з іменем Лади лишилася на стіні.

Вона не тьмяніла і не зникала. Не розпливалася, як це вже встигли робити інші написи — просто висіла між другим і третім поверхом, там, де ще вчора була глуха стіна, а кілька хвилин тому всі двері в будинку відчинилися в один і той самий коридор.

ЛАДА

Без прізвища, без квартири, без по батькові.

Наче будинок визнав тільки ту частину її, яку досі міг проковтнути.

Ніна стояла перед табличкою і не торкалася. Після всього, що сталося, це виявилося непростим подвигом. Людські руки взагалі мають огидну звичку лізти до речей, які явно створені не для чіпання. Еволюція, схоже, теж мала поганий редакторський відділ.

Марко стояв поруч. Його пальці досі були холодні після появи тієї другої руки зі стіни. Але коли Ніна кинула погляд на його зап’ясток, мокрої смуги вже не було. Лише шкіра трохи почервоніла, мов там щойно лежала туга нитка.

Міла підняла телефон із підлоги. Екран був цілий. Камера досі записувала.

— У мене або найкраще відео в історії будинку, або три хвилини власних черевиків, пилу і звуків, які ніхто здоровий не захоче чути двічі.

Вона відкрила запис. На відео видно було сходи, нижній край стіни, шматок Ніниного пальта. Потім двері квартир відчинилися. У кадрі з’явився темний коридор, але не такий, яким його бачили вони. На екрані він виглядав як довга сіра пляма. Замість табличок на стінах були розмиті прямокутники. Замість фігури Лади в глибині: вертикальна смуга світла.

А от звук записався чітко. Багато голосів шепотіли імена.

Не всі можна було розібрати. Але кілька звучали ясно.

Семен. Марія. Тимко. Валентина. Ніна. Лада. Марко. Міла швидко вимкнула відео.

— Я це залишу, але дивитися на ніч не буду. І вдень не буду. І, можливо, взагалі не буду. Прекрасний контент, який хочеться закопати в бетон.

Ірина притискала Матвія до себе. Хлопчик майже заснув у неї на руках, але щоразу, коли хтось вимовляв ім’я Лади, здригався й ховав обличчя в материн светр.

— Мені треба забрати його в квартиру, — сказала Ірина.

— Не у вашу, — відказав Марко.

Вона зблідла.

— Чому?

Він зупинився перед дверима 17: після спільного гуркоту вони знову стояли зачинені, з новою блискучою табличкою БОЙКО І. В.

— Бо ми вже не знаємо, що там за стінами.

— Куди тоді?

Пані Стефа відчинила свою квартиру.

— До мене. Коти не люблять дітей, але це їхня особиста трагедія. Переживуть.

Ірина на секунду завагалася.

— Ви впевнені?

— Ні. Але я стара, у мене є суп і ніж для хліба. У цьому будинку така комбінація рятівна, як на мене.

Ірина кивнула. Матвій сонно пробурмотів:

— Ірина Вікторівна Бойко, моя мама.

Стефа на мить стала м’якшою в обличчі.

— Правильно, малий. Тримайся за це.

Коли Ірина з Матвієм зайшли до Стефи, двері за ними зачинилися. У під’їзді залишилися Ніна, Марко, Міла й Тарас.

Тарас досі тримав у руках список. Він читав його очима знову й знову, немов боявся, що між кліпанням слова встигнуть утекти.

— Те, що ми бачили, це було всередині будинку? — спитав він.

Марко повернувся до таблички.

— Так.

— Але всі двері показали один коридор.

— Бо він не за дверима. Двері просто згадали, куди вели.

Ніна повільно повторила:

— Згадали.

— Лада писала, що ключ нагадує дверям, що вони були. Імена можуть робити те саме.

Біля стіни Тарас мав вигляд людини, яка остаточно пошкодувала, що пішла в гуманітарну сферу. Бідолаха. Хотів працювати з минулим, а минуле виявилося рухливим і з апетитом.

— Якщо коридор відкрився на ім’я Лади, — промовила Ніна, — значить, ми можемо зайти.

— Можемо, — озвався Марко. — Це не значить, що треба.

— Лада показала моє ім’я.

— Саме тому не треба поспішати.

— Моє ім’я вже в ньому.

— І якщо ти зайдеш, він матиме більше, ніж ім’я.

Ніна звернулася до нього.

— Тоді що ти пропонуєш? Стояти тут і чекати, поки Орест принесе офіційний дозвіл на знесення і комплекті з персональною ложкою для будинку, щоб йому було смачніше нас їсти?

Марко відповів не одразу й досі не зводив очей із таблички ЛАДА, наче та могла подивитися у відповідь. Можливо, могла. У цьому під’їзді вже давно не варто було недооцінювати неживі предмети. Вони тут мали більше ініціативи, ніж частина живих.

— Зайти можна тільки зі свідченням, — сказав він нарешті. — Не самій і не без імен. І обов’язково з речами.

— Що беремо?

— Список. Фото Лади. Ґудзик. Чашку Валентини. Машинку Тимка.

— Чому машинку?

— Бо він відповів через Матвія. Якщо там є дитина, вона може показати хід, якого дорослі не побачать.

Міла підняла руку.

— Я теж іду.

— Ні, — сказали Ніна й Марко одночасно.

— Мило, як ви в унісон прирікаєте мене на пасивне очікування. Але ні. Я бачила Валентину на відео, пам’ятаю її і маю копії записів. Якщо ви там почнете забувати, я можу бути зовнішнім свідком.

Тарас поправив окуляри.

— Формально вона має рацію: без повного імені запис слабший.

— Дякую, архівний чоловіче. Твоя підтримка зігріває.

— Мене звати Тарас. І я зараз намагаюся допомогти.

— Уже записала: «Тарас, схильний до буквальності».

Вона показала долоню. Там справді було написано: Тарас. Пам’ятає Ладу частково. Не давати йому видаляти файли. Тарас перечитав напис.

— Приємно, що мене характеризують через функцію збереження даних.

— Усі ми тепер інструменти в чужому жаху, не пишайся.

Ніна звернулася до Марка.

— Міла йде до порога. Не далі, поки не зрозуміємо, як це працює.

— Я не дитина, — озвалася Міла.

— Тому й залишишся біля порога, а не побіжиш у темний коридор за контентом, як персонаж, якого глядачі потім заслужено ненавидять.

Міла зітхнула.