Розділ 20. Сходи між поверхами

Розділ 20. Сходи між поверхами

Вони чекали до сутінків. Не до ночі. Марко був проти ночі, і тепер Ніна не сперечалася. За останні дні вона навчилася відрізняти його впертість від знання. Впертість у нього була тиха, знання холодне. Зараз говорило знання.

Сходи між другим і третім поверхом підготували так, мов це справді була не містика, а свідчення.

На верхній сходинці поклали список імен. Поруч — дерев’яні планки Марка. Далі старі фото з альбомів Стефи, копії архівних карток, дитячий малюнок Матвія, листівку Лади, тріснуту чашку Валентини Михайлівни, червону машинку без колеса і бабусину квитанцію про три імені.

Ніна довго дивилася на квитанцію. Потім поклала її не в центр, а збоку.

— Це не доказ проти них, — сказала вона. — Це доказ проти нас.

Міла нічого не відповіла. Просто ввімкнула камеру й поставила телефон на маленький штатив, направивши на сходи.

Тарас приїхав із третьою копією списку. Він виглядав гірше, ніж учора. Двічі назвав Мілу Ірою, потім вибачився й записав її ім’я собі на долоні. Його почерк був дрібний, нервовий.

— Я пам’ятаю Ладу, коли читаю, — сказав він Ніні. — Коли не читаю, вона вислизає. Немов слово іноземною мовою, яке щойно вивчив і вже забув.

— Тримай список у руках.

— Так і планував. У моєму житті й так небагато опор, тепер ось папірець із проклятими іменами. Романтика професії.

Ірина прийшла з Матвієм. Хлопчик тримав червону машинку другою рукою, мов боявся, що річ утече. Пані Стефа стала біля перил. Марко — біля глухої стіни. Ніна — посеред майданчика, перед замурованим вікном.

Фарба на вікні здавалася темнішою, аніж удень. Під нею проступали обриси рами.

— Ми не кличемо будинок, — промовив Марко. — Ми свідчимо.

— Я пам’ятаю, — відказала Ніна.

— Якщо хтось почує голос близької людини, не відповідати.

Міла підняла руку.

— А якщо голос скаже щось дуже переконливе?

— Особливо тоді.

— Чудово. Усе як із колишніми.

Пані Стефа пирхнула. Навіть Марко ледь помітно всміхнувся. На секунду стало майже легше.

Потім у стіні щось постукало. Раз.

Два. Три.

Сміх зник. Ніна взяла перший аркуш.

— Починаємо з тих, кого Орися записала як відданих, — сказала вона.

Її голос прозвучав рівно. Вона не знала, звідки взялася ця рівність. Можливо, від утоми. Можливо, від злості. Можливо, від того, що позаду стояли живі люди, і якщо вона зараз зламається, будинок це почує раніше за всіх.

— Семен Кравець.

Сходи тихо скрипнули.

— Семен Іванович Кравець, — прочитав Тарас із другого списку. — Квартира 6. Вибув без адреси.

Пані Стефа додала:

— Любив сидіти на лавці й чистити насіння. Сварив дітей, а сам давав їм цукерки.

Міла повторила:

— Семен Іванович Кравець.

У глибині під’їзду почувся сухий кашель. Немов старий чоловік відкашлявся перед тим, як щось сказати, але не наважився. Ніна записала позначку: відгукнувся.

— Марія Савчук.

На стіні біля замурованого вікна проступила волога пляма. Тарас читав:

— Марія Петрівна Савчук. Квартира 6. Запис внесено помилково.

Стефа заплющила очі.

— Вона пекла пиріжки з капустою. Завжди казала, що тісто любить теплі руки. А руки в неї були холодні.

Ірина тихо повторила ім’я. Матвій за нею, плутаючи по батькові.

Десь у будинку запахло випічкою. До горла підкотила важка грудка. Не можна було плакати зараз. Не через те, що це слабкість, ні — просто сльози заважали читати.

— Павленко Тимофій.

Червона машинка в руці Матвія сіпнулася. Хлопчик зойкнув, але не випустив.

— Тимко, — прошепотіла Стефа.

— Повне ім’я, — тихо нагадав Марко.

Стефа витерла обличчя.

— Павленко Тимофій. Квартира 6. Його мати не дала забрати. Вона кричала так, що весь будинок чув.

У бабусиному записі стояло: Утримано матір’ю.

— Як звали матір?

Стефа насупилася.

— Я... не...

На стіні щось зашкрябало. Марко напружився.

— Не тягни, якщо не пам’ятаєш.

— Ні, — озвалася Стефа. — Я знала. Я знала її.

Вона вчепилася пальцями в перила.

— Олена. Олена Павленко. Олена Сергіївна Павленко. Вона працювала в ательє. У неї завжди були нитки на рукаві.

У під’їзді з’явився запах праски й мокрої тканини. Матвій раптом сказав:

— Тимко має синю машинку. Моя червона, а його синя.

Усі подивилися на нього.

— Звідки ти знаєш? — прошепотіла Ірина.

Хлопчик знизав плечима.

— Він сказав.

— Коли?

Матвій показав на глуху стіну.

— Зараз.

На стіні біля плінтуса проступив маленький слід від колеса.

Ніна швидко записала: Тимко відповів через Матвія. Обережно.

Вони читали далі. Імена піднімалися зі сторінок важко, як речі з глибокої води.

Гнатюк Олена. Довженко Петро.

Кравчук Марфа, не родичка Стефи, але Стефа пам’ятала, що та мала звичку стукати ложкою по склянці, коли думала.

Савченко Роман, який зник із усіх паперів після пожежі в підвалі.

Двоє дітей з 4 квартири, спершу лише А. і Н., потім через старе фото Стефи вдалося витягти: Андрій і Наталя.

На кожне ім’я будинок реагував. Іноді запахом. Іноді стуком. Іноді коротким спалахом світла за замурованим вікном. Одного разу з поштових скриньок унизу посипалися старі листи, але коли Міла спустилася й підняла один, конверт виявився порожнім, тільки на внутрішньому боці клапана було написано: пам’ятаю.

Потім Ніна дійшла до Валентини Михайлівни.

— Валентина Михайлівна Гончар, квартира 17.

Чашка на сходинці тихо дзенькнула. Стефа сказала:

— Вона сварилася, коли її називали Валею, але дозволяла мені. І тільки мені.

Міла додала:

— Вона казала, що голуби розумніші за міськраду.

Ірина сказала:

— Мій син пам’ятає її.

Матвій серйозно кивнув.

— Бабця Валентина Михайлівна Гончар. З птахами.