Розділ 18. Забудовник

Розділ 18. Забудовник

Орест Кальницький прийшов наступного ранку. Не сам.

Під аркою зупинився білий мікроавтобус із логотипом будівельної компанії. За ним — легковик із темним склом. І ще одна машина, сіра, непримітна, з якої вийшли двоє чоловіків у куртках з написом технічне обстеження.

Ніна побачила їх із вікна бабусиної квартири.

Двір одразу став меншим. Старі каштани, лавка, урни, дитячий велосипед біля під’їзду, коти Стефи під підвалом. Усе немов посунулося, звільняючи місце для людей із печатками. Лякала їхня неквапливість. Люди, які знають, що за ними стоїть документ, рідко бігають.

На столі ще лежали списки імен.

Уночі вони переписали всі, які змогли прочитати. Деякі прізвища зникали просто під ручкою, тож їх дублювали на дереві, на папері, на зворотах старих фото, на стікерах Міли, навіть на шматках картону від коробки з-під яблук. Пані Стефа сказала, що якщо будинок має добрий апетит, треба псувати йому травлення.

Ніна не знала, чи це працює.

Але вранці Нінине ім’я у списку більше не темніло. Поруч із «Борг відкрито» і «Скоро» нових слів не з’явилося. Не перемога — лише пауза. Навіть полегшення цей будинок умів робити викривленим і нещасливим.

Марко стояв біля вікна поруч із нею.

— Орест привів експертів, — сказав Марко. — Уже оглядають фасад.

— Вони хоча б справжні?

— За документами — бездоганно справжні.

— Отже, найнебезпечніший різновид. Із печатками й посвідченнями.

У дворі Орест говорив із чоловіком у касці. На ньому знову був ідеальний костюм, тепер уже темно-сірий. Він підняв голову до фасаду, і Ніні здалося, що він дивиться прямо на її вікно.

— Вони можуть зайти? — спитала вона.

— За актом обстеження спільних приміщень, так. У квартири лише з дозволу власників або за рішенням комісії, якщо є загроза.

— А якщо власники перестануть існувати?

Відповіді від Марка не було. У двері постукали.

Не тричі, не містично, не голосом матері. Звичайне діловите постукування. Але Ніна все одно спершу подивилася у вічко.

За дверима стояла Міла з ноутбуком під пахвою й таким обличчям, немов вона вже встигла посваритися з реальністю й програла за технічними причинами.

— Вони внизу, — сказала вона замість привітання.

— Бачили.

— Орест роздає мешканцям якісь повідомлення. Каже, що сьогодні буде попереднє технічне обстеження й усім треба підписати ознайомлення.

— Не підписувати, — озвався Марко.

— Та я вже сказала. Тепер третина під’їзду думає, що я істеричка з телефоном, друга третина завжди так думала, а третя питає, чи це дасть компенсацію.

З квартири 17 вийшла Ірина з Матвієм. Хлопчик тримав її за руку й шепотів її повне ім’я, усе так само збиваючись на по батькові. Ірина виглядала виснаженою, але очі були ясні.

— Він приходив до мене, — сказала вона. — Орест. Щойно.

— Що хотів?

— Сказав, що через зміну технічного стану будинку треба актуалізувати дані мешканців. Дав мені папір.

Вона простягнула аркуш. Ніна взяла його обережно, за край.

Звичайне повідомлення. Логотип компанії. Дата. Посилання на експертний висновок. Прохання надати документи на право власності або користування житлом. Внизу місце для підпису.

На перший погляд нічого дивного. На другий Ніна побачила в кутку маленький знак. Петля. Око. Замкова щілина.

— Нічого не підписувати, — сказала вона.

— Я вже зрозуміла.

Матвій притиснувся до матері й подивився на підлогу.

— Він сказав, що мама помилилася квартирою.

— Хто сказав?

— Дядько чистий.

Міла тихо буркнула:

— Чудовий дитячий неймінг для юриста.

Матвій не усміхнувся.

— Він сказав, що якщо ми не підпишемо, мама знову стане не тут.

Ірина обняла його міцніше. У ній піднялася холодна, зосереджена злість. Не та, що кидає вперед. Інша. Та, що змушує збирати факти, фіксувати слова, запам’ятовувати час, обличчя, формулювання. Вона була кориснішою за страх.

— Міло, знімай усе, що відбувається в спільних приміщеннях. Не підсовуй камеру в обличчя, просто фіксуй.

— Я чекала цього речення все життя. Правда, контекст міг бути менш проклятим.

— Ірино, не лишайтеся сама. Матвій має повторювати ваше ім’я, але без паніки. Як гру.

— Він уже називає мене «Ірина Вікторівна Бойко, моя мама», — коли просить воду.

— Добре.

Матвій тихо сказав:

— Ірина Вікторівна Бойко, моя мама.

На сходах під ними щось ледь чутно зашурхотіло. Ніна подивилася вниз. Нічого. Марко взяв повідомлення в руки.

— Він хоче зібрати підписи.

— Або імена, — озвалася Ніна.

— Це часто одне й те саме.

Унизу залунав голос Ореста.

— Шановні мешканці, прошу всіх зберігати спокій. Це стандартна процедура.

Пані Стефа відчинила свої двері так різко, що вони вдарилися об стіну.

— Коли хтось каже «стандартна процедура», — значить, зараз будуть красти або гроші, або час, або людей.

Вона була в темній сукні, з хусткою на плечах і з червоним блокнотом у руці.

— Ви готові? — перепитала Ніна.

— Дитино, я пережила три ремонти даху, двох управдомів і одну комісію, яка намагалася довести, що вода зі стелі це конденсат. Я народилася готовою.

Вони спустилися разом. На першому поверсі зібралося з пів десятка мешканців. Хтось у халаті, хтось із пакетом сміття, хтось тримав окуляри й намагався прочитати видані папери. Двоє чоловіків із технічної комісії розкладали обладнання біля стіни. Один фотографував тріщину під стелею. Інший щось записував у планшет.

Орест стояв біля поштових скриньок. Поруч із ним була жінка з текою, молода, з гладко зібраним волоссям і дуже порожнім обличчям.

— Пані Ніно, — сказав Орест, щойно побачив її. — Радію, що ви тут.

— Не виглядаєте здивованим.

— Я вірю в передбачуваність родинних реакцій.

— Тоді ви погано вірите.