Розділ 17. Список імен

Розділ 17. Список імен

До вечора бабусина квартира стала схожою на штаб.

Не героїчний, звісно. Ніяких карт із червоними нитками на стінах, ламп, спрямованих у суворі обличчя, і людей, які геніально здогадуються про очевидне на сороковій хвилині. Просто стіл, завалений паперами, старими фото, планами поверхів, дитячими малюнками, дерев’яними планками й чашками з охололим чаєм, який усі ставили самі, але все одно дивилися потім на них із підозрою.

Ніна розділила аркуші на три групи.

Підтверджені.

Під питанням.

Ті, кого будинок намагається взяти зараз.

У третій групі були Ірина Бойко, Марко Соколовський і, після короткої паузи, сама Ніна.

Вона написала своє ім’я без драматизму, хоча рука все одно трохи здригнулася.

Ніна Олександрівна Яремчук. Міла сиділа на підлозі й переписувала імена на стікери.

— Я завжди знала, що мої навички з планування контенту колись знадобляться проти живого будинку, — сказала вона. — Щоправда, думала, це буде метафора про орендодавців.

Ірина сиділа біля вікна з Матвієм на колінах. Вона все ще була перелякана, але вже не сперечалася. У руці тримала аркуш зі своїм повним іменем. Матвій час від часу повторював його пошепки, плутаючись у по батькові. Щоразу Ірина м’яко виправляла.

Пані Стефа принесла ще два старих фотоальбоми. Не бабусиних. Своїх.

— Тут можуть бути ті, кого в паперах уже нема, — сказала вона.

Марко випалював імена на дерев’яних планках тонким ручним пірографом, знайденим у надрах майстерні. Запах паленого дерева змішувався з пилом і яблуками. На світлій поверхні імена здавалися вкарбованими в матеріал, що пам’ятав двері, руки й тепло квартир.

Ніна працювала швидко. Вона більше не намагалася зробити систему ідеальною. Ідеальність належала світові, який уже провалився. Тепер потрібна була надмірність: одне ім’я в кількох списках, на папері, у дереві, у пам’яті різних людей, у голосі. Якщо будинок їв із трьох місць, вони мали залишити більше трьох.

Тарас приїхав о сьомій. Він приніс теку, флешку і два блокноти. І мав такий вигляд, мов дорогою тричі хотів розвернутися, але гордість архівіста виявилася сильнішою за інстинкт самозбереження. Ну, хоч якась професія ще щось варта.

— Я записав усе, що міг, — сказав він із порога. — Якщо я завтра заявлю, що нічого не знаю, ось це вважати моєю офіційною образою самому собі.

Він поклав на стіл перший блокнот. На обкладинці було написано:

Не вірити мені, якщо я забуду. Міла підняла великий палець.

— Стильно. Тривожно. Дуже в дусі проєкту.

Тарас оцінив її реакцію.

— У нас уже є проєкт?

— У нас є живий будинок, список стертих людей і дедлайн до того, як когось із нас забудуть. Це вже більше структури, ніж у половини робочих чатів.

Ніна відкрила теку Тараса. Там були нові імена.

Савчук Марія Петрівна. Кравець Семен Іванович. Павленко Тимофій. Гнатюк Олена. Двоє дітей із квартири 4, записані лише ініціалами. Чоловік без прізвища в акті про підвал. Жінка, яка значилася в списку мешканців за один рік, а в наступному її квартира вже була «технічним приміщенням».

— Я знайшов ще справу про обвал, — озвався Тарас.

Марко перестав випалювати ім’я. Ніна помітила, але не зупинила Тараса.

— Я не відкривав її повністю, — продовжив він. — Бо після першої сторінки мені стало дуже хотітися забути, навіщо я її взяв. Це, як ми вже встановили, поганий симптом.

— Що там? — уточнила Ніна.

Тарас поклав перед нею копію. Акт про частковий обвал перекриття у підвальному приміщенні.

Дата — десять років тому. У списку постраждалих було три прізвища. Два закреслені. Одне читалося чітко.

Соколовський Марко Андрійович. Стан: смерть до прибуття швидкої.

Ірина тихо втягнула повітря. Міла перестала клеїти стікер. Пані Стефа заплющила очі. Марко не підійшов.

— Це одна версія, — сказав він.

— Так, — озвалася Ніна. — Але вона теж має ім’я.

Вона взяла окрему планку й написала:

Марко Андрійович Соколовський. Він стежив, як вона виводить літери.

— Не додавай мого по батькові.

— Чому? У документах воно є.

— Саме тому. Я давно ним не користуюся й не хочу, щоб будинок вирішував за мене.

— Гаразд. Запишу так, як ти сам себе називаєш.

Він хотів заперечити. Потім промовчав. Ніна передала планку Маркові.

— Випалюй.

— Ніно.

— Якщо існує версія, де ти мертвий, ми маємо дати їй місце. Інакше вона сама прийде по нього.

Це була здогадка. Не правило. Але будинок уже навчив її, що порожні місця завжди чимось заповнюються. Краще робити це першими.

Марко взяв планку. Пірограф у його руці затремтів. Він опустив розпечений кінчик на дерево й почав вести літери. Повільно. Обережно. Мов випалював не ім’я, а межу між собою і тим, хто лишився у підвалі.

Тим часом Ніна продовжувала список. Імена множилися.

Деякі темніли одразу, немов раділи, що їх знайшли. Деякі блідли, і тоді їх доводилося повторювати вголос. Деякі викликали дрібні побутові прояви: запах тютюну, стукіт ложки, чийсь кашель у кутку, скрип коліс, шелест сукні. Матвій заснув на руках у матері, але навіть уві сні іноді повторював: «Ірина Вікторівна Бойко».

О десятій вечора Міла вийшла в передпокій і повернулася з мокрими очима.

— Черевички знову змінилися.

Ніна встала. На килимку біля дверей стояли Ладині черевички. Один рівно, другий навскоси. Між ними лежав складений аркуш.

Ніна присіла й узяла його. Папір був новий. Її власний, із блокнота. Вирваний зі списку, який лежав на столі в кімнаті.

Але вона не виривала сторінок. На аркуші було написано багато імен.

Перші двадцять сім — ті, що вони вже зібрали.

Потім нові. Ще десятки. Дрібним, щільним почерком, не її й не Ладиним. Деякі прізвища розпливалися просто на очах. Деякі були лише ініціалами. Біля кількох стояло слово дитина.