Розділ 16. Квартира 17

Розділ 16. Квартира 17

На ранок двері квартири 17 мали нову табличку.

Ніна побачила її одразу, щойно вийшла з бабусиної квартири. Вчора на дверях Валентини Михайлівни не було нічого, тільки отвори від гвинтів і темна пляма, де колись висіло прізвище. Тепер там блищала латунна пластина.

БОЙКО І. В.

Табличка була свіжа й чиста, наче її прикрутили цієї ночі.

Ніна спустилася на одну сходинку нижче, щоб подивитися з іншого кута. Табличка лишалася на місці. З квартири долинав дитячий голос.

— Мамо, я не хочу цю кашу.

Жіночий голос відповів:

— Ти не хочеш жодну кашу. Це різні речі.

Ніна застигла. За її спиною відчинилися двері майстерні. Марко вийшов у під’їзд, уже в куртці, з темним шарфом і таким обличчям, немов спав не більше за неї. Він побачив табличку й зупинився.

— На табличці написано «Бойко», — озвалася Ніна.

— Бачу. І вчора було так само.

— Учора в цій квартирі жила Валентина Михайлівна.

— Жила. Я сам із нею говорив.

— А сьогодні тут родина Бойків і ніхто не пам’ятає сусідку?

З квартири знову почулося:

— Матвію, ложку в руку. Не в літак. У руку.

Марко підійшов ближче, але не торкнувся таблички.

— Ірина Бойко жила у вісімнадцятій.

— Жила?

— Учора.

Думки враз стали холодними й зібраними. Жах нарешті показав механіку, і це дивним чином заспокоювало: коли людина зникала, реальність не лишала порожнечі, а підставляла іншу — пересувала меблі, змінювала таблички й годувала всіх новою версією. Поганий редактор, який упевнено править живих людей у чужому тексті.

— Де двері вісімнадцятої?

Вони піднялися на пів поверху вище.

Між сімнадцятою і дев’ятнадцятою тепер була глуха стіна.

Ніна провела по ній рукою. Стара фарба, нерівна шпаклівка, подряпина від якогихось меблів. Жодних слідів дверей.

— Я пам’ятаю вісімнадцяту, — озвався Марко тихо. — Темні двері. Пластиковий вінок на ручці перед Різдвом. Матвій завжди лишав під ними машинки.

Біля плінтуса лежала маленька червона машинка. Без одного колеса. Вона присіла.

— Не торкайся, — промовив Марко.

— Це річ?

— Можливо.

З квартири 17 почувся сміх хлопчика. Ніна випрямилася.

— Треба поговорити з нею.

— Обережно.

— Я вже навчилася не починати розмову словами «а чому ваша квартира вчора належала іншій стертій жінці». Хоча шкода, фраза сильна.

Марко не всміхнувся. Йому було не до жартів, навіть її сухих, навіть тих, що рятували від бажання кричати.

Вона постукала. Двері відчинила жінка років тридцяти. Темне волосся зібране в недбалий вузол, на плечі рушник, на футболці пляма від каші. Обличчя змучене, але живе. Так виглядають матері малих дітей уранці, коли вони вже пережили одну битву, а день ще навіть не почався.

— Так?

— Добрий день. Ви Ірина Бойко?

Жінка насторожилась.

— Так. А ви?

— Ніна Яремчук, з дванадцятої. Я після Орисі Семенівни.

Ірина глянула повз неї на Марка.

— Ви знову щодо будинку? Я вже казала, я нічого не підписуватиму без нормального юриста.

— До вас приходив Орест Кальницький?

— До всіх приходив.

— Коли востаннє?

Ірина втомлено потерла лоба.

— Учора, здається. Або позавчора. У мене останні дні все плаває.

Із кухні виглянув хлопчик років п’яти. Темне волосся стирчало в різні боки, в руці ложка. На щоці засохла каша.

— Мамо, хто це?

Ірина обернулася.

— Сусіди.

Хлопчик подивився на Ніну. Потім на Марка. Потім на сходи за ними. Обличчя в нього раптом стало серйозним.

— А де бабця з птахами?

Ірина напружилася.

— Яка бабця?

— З птахами. Вона казала, що я неправильно годую голубів. І що голуби мене все одно пробачать, бо я малий.

Ніна й Марко переглянулися.

— Матвію, коли ти вперше почув голос із тієї квартири?

— Учора. Коли ви думали, що я сплю.

— Учора ми весь день були вдома.

— Я теж був тут. Біля дверей.

— Ми завжди тут жили, мамо. Тільки ти чомусь не пам’ятаєш.

Хлопчик насупився.

— Ні. Там були наші двері.

Він показав угору. Ірина зблідла.

— Йди до кухні.

— Мамо...

— Матвію.

Дитина скривилася, але пішла. Ложка в його руці стукнула об дверну раму. Звук вийшов сухий і маленький.

Ірина вийшла в під’їзд, прикривши двері за собою.

— Що відбувається? — спитала вона. Голос був уже не втомлений. Наляканий.

На табличці стояло: БОЙКО І. В.

— Ви пам’ятаєте Валентину Михайлівну Гончар?

Ірина мовчала. Спершу її обличчя лишалося порожнім. Потім у погляді щось ворухнулося, як риба під тонким льодом.

— Ні, — сказала вона.

Але рука її знайшла край рушника на плечі й стиснула так, що побіліли пальці.

— Ірино, послухайте його до кінця.

— Я вже сказала: ні. Не втягуйте дитину.

— Ваш син пам’ятає квартиру, якої для вас ніколи не було.

— Діти постійно щось вигадують.

— У цьому будинку дорослі повторюють цю фразу щоразу, коли дитина бачить правду раніше за них.

Ірина подивилася на Марка.

— Ви знаєте щось?

— Ваші двері були вище.

Вона різко вдихнула.

— Ні. Таких дверей у нас не було.

— Були. Я торкався вінка.

— Матвію, припини. Ти плутаєш.

— Квартира 18, темні двері, пластиковий вінок на ручці й червона машинка біля порога. Я нічого не плутаю.

Ірина відступила до стіни.

— Звідки ви знаєте про машинку?

— Бо вона досі там.

Вона кинула погляд угору. На майданчику біля глухої стіни червона машинка лежала маленькою плямою. Ніна бачила, як погляд Ірини впізнав її швидше, ніж свідомість дозволила.

— Матвій загубив її минулого тижня, — прошепотіла жінка.

— Де?

Ірина закрила рот долонею.

— Біля наших дверей.