Будинок, що їсть імена

Розділ 15. Марко бреше

Марко зачинив двері квартири 17 плечем.

Не грюкнув, не вдарив, не кинувся до замка з тим кіношним поспіхом, після якого зазвичай щось обов’язково хапає когось за щиколотку. Він просто притиснув двері до рами й тримав кілька секунд, поки з того боку не стих звук.

Ніна стояла поруч і слухала. За дверима щось дихало.

Дихання було вологе, нерівне, мов хтось довго йшов темною водою, а тепер зупинився просто по той бік дерев’яного полотна. Потім почувся тихий скрип. Колеса бузкового візка. Вони котилися по підлозі квартири, хоча щойно вперлися в стіну.

Міла на сходах притиснула телефон до грудей.

— Він же не відчинить двері, правда?

— Хто? — спитала пані Стефа.

— Та вже байдуже хто. Мені зараз усі варіанти не подобаються.

Марко обернув ключ у замку. Один раз. Потім другий. На третьому оберті замок клацнув так глухо, мов закрили не квартиру, а кришку.

— Вниз, — сказав він.

Ніна не рушила.

— Ти казав, що цей слід веде з підвалу.

— Так. І мені це зовсім не подобається.

— Як двері у квартирі можуть вести з підвалу?

— Якщо коротко — погано. Якщо докладно, я сам не знаю.

— Марку, мені зараз не до твоїх загадок.

— А мені не до підвалу. Поясню, коли за нами не стежитиме стіна.

Він уже зробив крок до сходів, але Ніна схопила його за рукав.

— Саме зараз.

Пані Стефа тихо сказала:

— Діти, не тут.

— Я не дитина, — відповіла Ніна, не відводячи погляду від Марка.

— У цьому будинку всі діти, поки він не вирішить інакше.

За дверима квартири 17 щось стукнуло.

Не сильно. Немов зсередини торкнулися чолом до дерева.

Марко обережно зняв Нінину руку зі свого рукава.

— У майстерню.

Тепер вона пішла. У майстерні було холодніше, аніж раніше. Старі двері вздовж стін немов стояли щільніше, ближче одна до одної. На верстаку лежала металева коробка з документами Лади й Валентини Михайлівни. Шпагат на ній потемнів, хоча Марко зав’язав його кілька годин тому.

Міла сіла на підлогу біля батареї. Пані Стефа залишилася стояти біля входу, склавши руки на грудях. Вона дивилася на Марка так, як дивляться не на людину, а на двері, які давно мали відчинитися самі.

— Розповідай, — промовила Ніна.

Марко поставив ліхтарик на стіл. Світло впало на його руки. На кісточках були свіжі подряпини. Не від дерева. Ніна помітила тонкі темні лінії, схожі на сліди від нігтів або дроту.

— Я не пам’ятаю всього, що сталося після Лади.

— Ти повторюєш це щоразу, коли розмова стає незручною.

— Бо це правда, а не спосіб ухилитися.

— Правда теж буває дуже зручним сховком.

Міла тихенько втягнула повітря. Пані Стефа не втручалася. Марко підняв на Ніну очі.

— Зручно було б вигадати тобі красивішу версію. Сказати, що я весь цей час охороняв будинок, носив у кишені трагічну таємницю й чекав, поки ти з’явишся. Але правда дурніша. Я боявся підвалу. І боюся досі.

— Чому?

Він мовчав так довго, що Ніна почула, як у батареї рухається вода. Нерівно, з сухим хрипом.

— Бо я туди повертався, — сказав Марко.

Пані Стефа різко видихнула.

— Коли?

— Не знаю точно. Після Лади. Можливо, тієї ж ночі. Можливо, через кілька днів. Спогади стоять не по порядку.

— Ти казав, що тебе знайшли в підвалі через три дні, — сказала Ніна.

— Так.

— І не казав, що спускався сам.

— Бо не знаю, чи спускався.

— Що це означає?

Марко підійшов до однієї з дверей, притулених до стіни. Темне дерево, стара фарба, латунна ручка без блиску. На верхній частині висіла маленька табличка.

СОКОЛОВСЬКИЙ М.

Ніна бачила її раніше, але не знала, що саме вона бачить. Табличка була подряпана, немов хтось намагався зняти прізвище ножем. Літера М лишилася найглибшою.

— Це з твоєї квартири?

— З тієї, яка була моєю в одній версії.

Міла підняла голову.

— В одній версії. Чудово. Тепер у нас ще й версії.

Марко торкнувся таблички кінчиками пальців.

— Після зникнення Лади я прокидався в різних місцях. У своїй кімнаті. На сходах. У лікарні. У підвалі. Кожне місце мало власний набір спогадів. В одному я бачив, як Лада зайшла в 12-Б. В іншому — мов я зайшов із нею. У третьому я загинув під час обвалу, коли шукав її в підвалі.

— І яка версія справжня?

Він глянув на неї.

— Будинок не любить однину.

Ніна сіла на край верстака. Злість у ній не зникла, але стала важчою. Їй уже не хотілося кидати її в Марка, як камінь. Камінь повернувся б назад.

— Ти пам’ятаєш підвал?

— Уривками.

— Розкажи.

Він зняв табличку з дверей і поклав на стіл.

— Там була вода. Не по коліна. Менше. Але вона рухалася, хоча підлога рівна. У воді плавали папери. Дитячі зошити, паспортні сторінки, квитанції, листи. Я чув голоси. Вони називали себе. Не просили допомоги — просто повторювали імена, щоб не зникнути.

Ніна згадала слова Лади: шукай тих, кого вони згодували до мене.

— Ти бачив Ладу?

Марко похитав головою.

— Ні. Я бачив двері. Багато дверей. Одні були відчинені. За ними сидів я.

Міла дуже тихо сказала:

— Мені не подобається жодна частина цієї фрази.

— Мені теж, — відповів Марко. — Той я був старший. Мокрий. Зі зламаною рукою. Він сказав, що якщо я повернуся нагору, мене не вистачить цілого.

Ніна не зводила з нього очей.

— І ти повернувся?

— Мабуть.

— А він?

Марко усміхнувся без радості.