Розділ 14. Тепла чашка

Розділ 14. Тепла чашка

Увечері Ніна повернулася в будинок із трьома списками.

Перший був її власний, у блокноті. Другий, Тарасів, на грубому архівному папері, бо він вирішив, що звичайні аркуші — виглядають надто беззахисно перед цією маячнею. Третій Марко написав у майстерні на тонких дерев’яних планках, які колись були частиною дверної лиштви.

— Дерево краще тримає? — спитала Ніна.

— Старе дерево пам’ятає руки.

— У мене вже не лишилося сил сперечатися з фразами, які в будь-якому іншому місці звучали б як реклама майстер-класу.

— Тоді просто прийми.

Вона прийняла. Імена розклали в бабусиній квартирі на столі. Двадцять сім підтверджених. Ще одинадцять під питанням. Окремо, на аркуші з позначкою не торкатися без свідка, Ніна написала ім’я Марка.

Він не протестував. Гірше годі було уявити. Протест означав би, що він ще тримається за якусь версію, де все не так. Мовчання означало, що він знає більше, аніж готовий сказати.

Міла прийшла майже одразу після них. Принесла ноутбук, флешки, клейкі стікери та маркер, який, за її словами, — пережив ремонт, колишнього і дві переїзні коробки, тож може витримати будинок із претензіями. Пані Стефа прийшла з каструлею.

— Не дивись так, — сказала вона Ніні. — Якщо тут усіх нас зітре, принаймні не на голодний шлунок.

Їли на кухні. Суп був гарячий, нормальний, із кропом і картоплею. Ніна перевірила, чи Стефа сама поставила каструлю на плиту. Стефа це помітила й схвально хмикнула.

— Розумнішаєш.

— Дуже повільно.

— У твоїй родині це вже прогрес.

Ніна не образилася. Це було майже ніжно, якщо враховувати джерело.

Після їжі вони повернулися до Валентининої квартири.

Потрібно було забрати решту речей, які могли втримати її. Марко сказав, що після першого свідчення будинок спробує доїсти те, що лишилося: запис, річ або пам’ять. Найслабшою ланкою тепер була річ. Чашка тріснула. Клубок потемнів. Візок, можливо, ще тримався.

Двері квартири 17 відчинилися самі, коли Ніна торкнулася ручки.

Усередині панувало тепло без жодного затишку. Надто тепло для нежилої квартири, де давно ніхто не вмикав опалення. Повітря стояло густе, як після довгого кипіння чайника.

На столику у кімнаті стояла чашка.

Ціла. Синя з квітами.

Без тріщини. Ніна зупинилася на порозі.

— Ми ж забрали її, — прошепотіла Міла.

Марко повільно поставив сумку на підлогу.

— Так.

— Вона в майстерні. Тріснута.

— Так.

Пані Стефа перехрестилася. Швидко й майже сердито.

— Не пийте, — сказала вона.

Ніхто й не збирався. Чашка парувала. Над нею підіймався тонкий білий струмінь, і в тому, як він тримався рівно, було щось живе. Ніна пригадала чайник у бабусиній кухні й ложку з літерою Л.

На блюдці лежав складений папірець. Марко підійшов першим, але Ніна випередила його.

— Це може бути пастка, — сказав він.

— Тут усе пастка. Деякі просто інформативні.

Вона розгорнула папір. Це була листівка. Стара, дитяча, з намальованою ластівкою й блакитним небом. На звороті Ладин почерк.

Валентино Михайлівно, якщо я забуду щось важливе, нагадайте мені, що Ніну не можна вести до підвалу. Навіть якщо бабуся скаже. Особливо якщо бабуся скаже.

Нижче, іншим чорнилом: Марко теж не весь назовні.

Ніна перечитала останній рядок. Марко стояв поруч і дивився не на листівку, а на чашку.

— Ти знав?

— Ні.

— Що означає «не весь назовні»?

Він промовчав. Міла озвалася неголосно:

— Я все ще тут і дуже хочу, щоб хтось колись відповів на запитання з першого разу. Це, звісно, екзотичне бажання, але раптом.

Марко сів у крісло Валентини. Рух вийшов несподіваний, мов ноги самі знайшли місце.

— Після Лади мене почали забувати. Я казав тобі.

— Це не відповідь, — сказала Ніна.

— Мене знайшли в підвалі через три дні.

Пані Стефа різко підняла голову.

— Ти ніколи не казав, що тебе знайшли через три дні.

— Ви питали, що я пам’ятаю. Цього тоді не пам’ятав.

— Я десять років ставила тобі всі можливі питання, хлопче.

— А відповідь повернулася лише зараз. Не знаю, чому.

У квартирі стало ще тепліше. Чашка на столику тихо дзвякнула.

Марко говорив далі, дивлячись у підлогу:

— Я думав, що вибрався зі сходів тієї ж ночі. Пам’ятаю, як кричав. Пам’ятаю, як Орися тягнула мене від дверей. Потім усе рветься. Наступний чіткий спогад: я лежу в підвалі, а навколо вода. Дуже холодна. Наді мною пані Стефа й двоє чоловіків із ЖЕКу. Вони не розуміють, хто я.

Стефа повільно сіла на край дивана.

— Тебе знайшли без документів. Ти називав себе, але один чоловік сказав, що такого хлопця в будинку немає. Я тоді ще пам’ятала. Не все, але пам’ятала. Я сказала, що ти Соколовський. А потім...

Вона замовкла.

— Потім? — уточнила Ніна.

— Потім я забула, звідки знаю.

Марко погодився кивком.

— Мене відвезли в лікарню. У базі не знайшли. Мати приїхала і сказала, що я схожий на її сина, але її син удома. Я бачив її обличчя, Ніно. Вона дивилася на мене й намагалася любити, але не знала, куди прикріпити це почуття.

Міла витерла очі рукавом і зробила вигляд, що просто поправляє волосся. Вийшло погано, але всі мали достатньо милосердя, щоб не коментувати.

— Потім стало гірше, — продовжив Марко. — Мене то пам’ятали, то ні. У деяких документах я був. У деяких загинув. У деяких ніколи не народжувався. Якщо я надовго виходив із будинку, люди швидше забували. Якщо повертався, усе трохи стабілізувалося.

— Ти прив’язаний до нього, — озвалася Ніна.

— Так.

— Чому?

Марко взявся читати листівку.

— Мабуть, частина мене лишилася там, куди зайшла Лада. Вона виштовхнула мене, але не всього.

Ніна пригадала видіння: Лада віддає йому ґудзик, каже, що він має вийти. Двері. Світло. Сіре місце за ними. Марко, який рветься слідом.