Розділ 13. Архів не пам’ятає

Розділ 13. Архів не пам’ятає

Ніна проспала чотири години. Не в ліжку. На бабусиному дивані, просто поверх старого пледа, у пальті й із черевиками на підлозі поруч. Марко приніс її в квартиру після того, як вона майже зомліла на сходах, але Ніна пам’ятала це уривками: його руки під її спиною, голос Міли, яка повторювала — вона дихає, вона дихає, — пані Стефа сварилася з кимось невидимим у під’їзді так упевнено, немов все життя чекала нагоди поставити будинок на місце.

Коли Ніна прокинулася, у кімнаті було пообіднє світло.

На столі стояла вода, шматок хліба, яблуко й записка від Стефи:

Їж. Героїні з порожнім шлунком довго не думають.

Підпису не було. Він і не потрібен. Так могла написати тільки людина, яка пережила достатньо містики, щоб зберегти практичність як форму помсти.

Ніна сіла. Голова боліла тупо, рівно. У роті пересохло. Права долоня пекла. Вона підняла руку й побачила напис.

Я ще тут. Не починай із мене.

Чорнило не змилося, хоча шкіра навколо була чистою. Літери виглядали не написаними зверху, а мов проступали зсередини.

На килимку біля дверей стояли дитячі черевички.

Тепер сухі. Ніна довго на них дивилася. Потім узяла блокнот, відкрила чистий розворот і написала перше ім’я.

Лада Яремчук. Нижче:

Не починати з неї. Потім записала друге:

Валентина Михайлівна Гончар. І третє:

Семен Кравець. Ніна його не знала й ніколи не бачила. Проте ім’я стояло в бабусиній коробці, домовій книзі та Ладиному зошиті — цього вистачало, щоб почати пошук.

Коли Марко зайшов через пів години, Ніна сиділа за столом із розкладеними паперами. Біля неї стояла холодна кава, якої вона не пам’ятала. Можливо, він приніс. Можливо, Стефа. Можливо, квартира навчилася варити каву, і це було б навіть не найгіршим нововведенням. Марко зупинився на порозі кімнати.

— Ти мала хоча б виспатися.

— Я спала. Навіть не на сходах, якщо це тебе заспокоїть.

— Чотири години — не сон, а технічна перерва.

— Порівняно з попередньою добою це вже розкіш.

Він підійшов до столу й побачив список.

— Лада сказала не починати з неї, — сказала Ніна.

Марко мовчав.

— Ти теж це чув?

— Ні. Тільки бачив, як двері зникли, а ти впала.

— Видіння було справжнє.

— Я не сумніваюся.

— Зручно. Можна було б хоч для порядку запропонувати мені версію про струс мозку.

— Ти б не прийняла.

— Ні. Але світ здавався б більш вихованим.

Він сів навпроти, не знімаючи пальта. Виглядав так, немов теж не спав. Під очима тіні, на пальцях дрібні подряпини, волосся скуйовджене.

— Ключ зник після того, як ти повернулася.

— Пам’ятаю. Долоня була порожня.

— Це поганий знак, навіть за нашими мірками.

— У цьому будинку взагалі трапляються добрі?

— Трапляються гірші. Не хочу перевіряти, до яких належить цей.

Ніна підняла на нього очі.

— Я бачила день, коли Лада зайшла в 12-Б.

Він завмер.

— Ти був там. Бабуся була там. Я була там. Маленька. Лада залишила тобі ґудзик. Черевички залишила мені. А бабуся тримала тебе, коли ти намагався піти за нею.

Марко опустив погляд на свої руки.

— Я майже не пам’ятаю це цілісно.

— Будинок узяв?

— Частково. Частково я сам не хотів.

Слова прозвучали тихо. Без спроби зняти із себе провину.

Ніні хотілося розсердитися: так було б легше. Але після видіння Марко знову став сімнадцятирічним хлопцем на сходах, який не втримав Ладу, бо дорослі й будинок усе вирішили за них. Сердитися на нього було важче й несправедливо, хоча життя ніколи не обіцяло зручних винуватців.

— Лада сказала шукати тих, кого згодували до неї, — озвалася Ніна. — Отже, потрібен повний список.

У відповідь Марко кивнув.

— Бабусина коробка дає частину. Домова книга дає частину. Але цього мало. Треба зіставити з офіційними архівами, ЖЕКом, судовими справами, спадщиною, відселенням. Якщо людина зникала, десь мав лишатися шов.

— Шов?

— Місце, де реальність погано підшила брехню.

Марко затримав на ній погляд довше, ніж зазвичай.

— Лада сказала б приблизно так само.

Фраза відгукнулася непроханою, гострою ніжністю. Вона не дала їй затриматися на обличчі.

— Тарас допоможе, — сказала вона. — Він бачив картку Лади.

— Він ще пам’ятає?

— Зараз перевіримо.

Вона набрала Тараса. Він відповів не одразу. На задньому плані щось клацало, мабуть, клавіатура.

— Так?

— Тарасе, це Ніна.

Пауза була коротка. Занадто коротка, щоб злякатися, але достатня, щоб серце встигло впасти нижче.

— Я бачу номер, — сказав він. — Що сталося?

— Назви ім’я, яке ми вчора знайшли в картці.

— Яке ім’я?

Ніна стиснула телефон так, що пальці заболілі. Марко підняв голову.

— Тарасе.

— Ніно, я серйозно. Яке ім’я?

Вона перевела подих.

— Ти вчора бачив, як архівна картка змінилася. Як у примітках проступило — вибула всередину. Ми робили копії. Ти записував у блокнот.

Тиша. Потім Тарас сказав повільно:

— Я записував щось у блокнот.

— Що?

— Зараз.

Почулося шарудіння сторінок. Ніна чекала. Марко встав і підійшов до вікна. Черевички на килимку лишалися нерухомими, але Ніні здалося, що вони слухають теж.

— Тут написано...— Тарас замовк. — Дивно.

— Читай.

— Якщо я скажу, що не знаю тебе, не вір мені.

Ніна на мить заплющила очі.

— Що було далі?

— Нічого. Після цього рядка сторінка порожня.

— Ти міг вирвати продовження й забути.

— Не виривав. Я перевірив корінець і нумерацію.

— Тоді скажи: ти зараз пам’ятаєш ім’я Лада Яремчук?

На тому кінці дроту знову запала тиша.

— Зараз пам’ятаю, бо ти сказала.

— Запиши. Повністю. Вручну. Лада Яремчук. Квартира 12. Донька Оксани Яремчук. Сестра Ніни Яремчук. Примітка: вибула всередину.