Розділ 12. Лада

Розділ 12. Лада

Ніна не вставила ключ не тому, що встигла передумати. І не тому, що злякалася достатньо розумно — просто Марко смикнув її назад так різко, що ключ вислизнув із пальців і впав на сходинку.

Метал ударився об камінь. Звук вийшов короткий, дзвінкий і неправильний. Він не розлетівся під’їздом, як мав би, а мов провалився в стіну. Замкова щілина здригнулася. Темний прямокутник дверей на мить став глибшим, і Ніна побачила за ним не кімнату, а рух.

Хтось ішов до них із того боку.

Міла відступила на кілька сходинок нижче.

— Ніно, — озвався Марко.

Він не тримав її боляче. Лише достатньо міцно, щоб вона не зробила дурницю, яка дуже хотіла стати наступною дією.

— Відпусти мене, Марку.

— Відпущу, коли двері зникнуть і ти перестанеш тягнутися до ключа.

— За ними може бути Лада.

— А може бути те, що вивчило її голос і тепер чекає на тебе.

З-за дверей почувся бабусин голос:

— Марку, не чіпай її. Ти й тоді не втримав.

Він зблід. У темному під’їзді зміни на його обличчі майже не було видно, проте рука його видала. Пальці на її зап’ястку стиснулися, потім одразу послабили хватку, мов він сам себе злякався.

— Воно бреше, — промовила Ніна.

Марко не зводив очей із дверей.

— Не завжди.

Ось де ховався жах. Не в брехні — до неї люди звикають швидко, особливо в родині. Гірше було те, що будинок підмішував правду туди, де її неможливо витримати.

Замкова щілина стала вужчою. Лінії дверей почали зникати.

— Ні, — вирвалося в Ніни.

Вона нахилилася за ключем. Марко не встиг зупинити її вдруге. Ніна схопила ключ голими пальцями, без ганчірки, і в ту саму мить сходи провалилися з-під ніг.

Вона не впала — її просто перенесло в інший час.

Під’їзд був той самий і не той. Фарба на стінах свіжа, зеленкувата, ще без тріщин. На підвіконні біля замурованого тепер вікна стояла банка з водою і три гілки бузку. Світло було денне, літнє, пил у ньому кружляв повільно. Унизу хтось гримів каструлею. На другому поверсі сварилися дві жінки через відро. Десь плакала дитина.

Ніна стояла на сходах, але її ніхто не бачив.

Перед глухою стіною, якої тоді ще не було, стояла Лада.

Жива. П’ятнадцятирічна, худа, з довгою темною косою, у синьому светрі й тих самих черевичках. Вони були сухі. Носки збиті. На правій шнурівці вузол зав’язаний двічі.

Ніна забула, як дихати. Поруч із Ладою стояв підліток Марко. Вищий за неї, незграбний у плечах, із подряпаними руками. У нього в долоні був дерев’яний ґудзик.

— Не ходи, — сказав він.

Голос у нього ще не став теперішнім. У ньому було більше злості, більше відчаю, менше звички програвати.

Лада не дивилася на нього. Вона розкладала на підвіконні речі: маленький дитячий носовичок, синю шпильку, аркуш із іменами, дерев’яний ґудзик і червону стрічку для волосся.

— Я вже домовилася.

— З ким?

— Не з ним. З будинком.

— Ти чуєш, як це звучить?

— Так, Марку. Я не оглухла. Просто ти питаєш так, немов дурість фрази щось змінює.

Горло стиснулося. Лада говорила живо й різко — не як свята жертва з родинної легенди чи примара, приречена шепотіти вічність. Так говорила налякана, невиспана дівчина, у якої попри все був план.

На майданчику нижче з’явилася бабуся. Орися тоді була молодша, але Ніна впізнала її одразу. Та сама постава. Та сама стягнута в тонку лінію рішучість на вустах. Волосся темніше, обличчя гостріше. У руках вона тримала товсту папку.

— Ладо, — сказала вона. — Ще можна не робити цього.

Дівчина нарешті обернулася.

— Ще можна було не віддавати Ніну.

Орися мов отримала ляпаса, але не відвела очей.

— Я не віддала її. Я тягнула, скільки могла.

— Ви тягнули, поки він не почав їсти її ім’я. Ви думали, я не бачу?

— Ти дитина.

— Тому ви всі говорите при мені правду, коли думаєте, що я не розумію.

Марко зробив крок до неї.

— Ми знайдемо інший спосіб.

На Ладиному обличчі з’явилася майже ніжність. Гірше годі було уявити. У цій ніжності вже було прощання.

— Ти знайдеш. Потім. Якщо не забудеш.

— Я не забуду.

— Це не тільки від тебе залежить.

Унизу почулися дрібні кроки. Маленька Ніна піднімалася сходами, тримаючись за перила обома руками. На ній було пальто з дерев’яними ґудзиками і шапка, розв’язана під підборіддям. Вона виглядала сонною й ображеною на цілий світ, як виглядають діти, яких розбудили не для мультиків.

— Ладо, — сказала мала Ніна.

Лада змінилася в обличчі. Уся її рішучість нікуди не поділася, але стала тоншою. Крізь неї проступив страх.

— Привіт, дрібна.

— Мама сказала, ти не маєш мене будити.

— Мама багато чого каже.

— Ми куди?

Орися заплющила очі. Марко відвернувся.

Лада присіла перед малою Ніною. Зняла з її шапки червону стрічку й зав’язала собі на зап’ясток. Потім відірвала від пальта дерев’яний ґудзик. Ніна-мала одразу насупилася.

— Мама сваритиметься.

— Скажеш, що це я.

— Ти ж будеш?

Лада не відповіла відразу. Вона взяла малу Ніну за плечі й дуже уважно подивилася їй в обличчя.

— Слухай мене. Тебе звати Ніна Яремчук. Ти живеш у квартирі дванадцять. Ти любиш кислі яблука, але кажеш, що солодкі, бо хочеш бути дорослою. Ти не любиш манку. У тебе є пляма на коліні, бо ти впала біля каштана. Ти моя сестра.

Мала Ніна засміялася.

— Я знаю, що я Ніна.

— Тоді повтори так, щоб почув не тільки ти.

— Я Ніна. Твоя сестра.

— Повне ім’я, дрібна.

— Ніна Яремчук.

— Ще раз. Не поспішай.

— Ніна Яремчук. Я запам’ятала.

Лада притиснула лоб до її лоба.

— Якщо всі забудуть, ти все одно Ніна. Чуєш? Навіть якщо мама плакатиме. Навіть якщо бабуся скаже мовчати. Навіть якщо я...

Вона не договорила. Зі стіни за її спиною долинув глухий стук.