Розділ 10. Перша стерта

Розділ 10. Перша стерта

Аркуш довелося забрати. Марко наполягав, що документи з позначкою не можна носити в бабусину квартиру. Ніна наполягала, що не залишить заяву про Ладу в кімнаті, де шафи самі зберігали чужі стирання. У підсумку вони зробили те, що люди зазвичай роблять перед лицем невідомого жаху: знайшли компроміс, який не подобався нікому.

Заяву поклали в металеву коробку з-під старих свердел у майстерні Марка. Разом із підробленим документом Валентини Михайлівни. Марко обгорнув коробку мішковиною, перев’язав шпагатом і поставив під дверну панель із судового архіву.

— Це звучить як дитяча гра, — промовила Ніна.

— Так.

— І має працювати?

— Ні. Має затримати.

— Мене вже починає ображати, скільки речей у цьому будинку не працюють, а лише затримують.

Марко випрямився.

— Затримка іноді рятує життя.

Він сказав це без повчальності. Але Ніна згадала Ладу, яка «затримала» будинок собою, і не стала відповідати.

Пані Стефа чекала їх на сходах біля своєї квартири. Вона побачила Нінине обличчя й нічого не спитала. Мабуть, деякі новини настільки явно написані на людині, що уточнювати — просто грубість.

— Знайшли? — сказала вона.

— Так.

Стефа кивнула.

— Тоді Валентину треба втримати сьогодні.

— Чому сьогодні?

— Бо завтра її може бути вже ніде тримати.

Ніна зустрілася поглядом із Марком.

— Ти знав, що ім’я може триматися за річ?

— Знав. Але не був певен, чи це спрацює з тобою.

— І коли планував поділитися цією дрібницею?

— Коли ти перестанеш діяти лише зі злості й зможеш почути решту.

— Чудово. Тобто ніколи.

Міла з’явилася через п’ять хвилин, із рюкзаком за плечима й таким виразом обличчя, мов всю ніч готувалася до екзамену з предмета «потойбічна комуналка». Вона принесла роздруковані кадри з відео, павербанк, свічки, маркер, моток мотузки, два шоколадні батончики і складений аркуш із великим написом:

Валентина Михайлівна Гончар. Квартира 17. Любила голубів. В’язала кардиган. Сварилася з двірником через сіль на сходах. Казала, що голуби розумніші за міськраду.

— Я записала все, що пам’ятаю, — сказала Міла. — Навіть дрібне. Особливо дрібне. Ви ж казали, що деталі важливі.

Ніна взяла аркуш.

— Дуже важливі.

Міла намагалася триматися легко, але під очима в неї були синці. Видно, вона теж не спала.

— Я ще подзвонила мамі. Вона сказала, що ніякої Валентини не пам’ятає. А потім спитала, чи це не та бабця, яка колись вдарила нашого кота пакетом, бо він вкрав у неї котлету. Тож десь воно там є.

— Це добре, — озвався Марко.

— Бабця била кота пакетом. Але якщо для ритуалу треба добре, то добре.

Ніна вперше за ранок засміялася. Коротко, майже беззвучно. Сміх вийшов не радісний, але живий.

Для Валентини їм потрібні були три опори: ім’я, пам’ять і річ.

Ім’я було записане вже на кількох аркушах. Ніна переписала його ще раз, великими літерами на чистому папері. Пам’ять мала дати Міла, пані Стефа й, якщо вийде, мати Міли телефоном. З річчю було складніше.

Клубок вовни підходив, але Марко сумнівався.

— Це може бути просто робоча річ, — сказав він. — Не та, за яку людина тримається.

— Візок? — запропонувала Міла.

— Можливо.

Пані Стефа похитала головою.

— Чашка.

Усі подивилися на неї.

— Синя з квітами, — сказала вона. — Валя з неї пила з того дня, як поховала чоловіка. Казала, що він купив їй сервіз на двадцяту річницю, хоча в них тоді не було грошей навіть на нормальну шафу. Решту чашок побила або роздала. Цю берегла.

— Чому ви раніше не сказали? — спитала Ніна.

— Бо ти раніше не питала, що вона любила.

Заперечити було нічим. Неприємно, але справедливо, а такі речі завжди хочеться обізвати чимось іншим.

Вони взяли чашку з квартири 17. Пара над нею вже не підіймалася. Порцеляна була холодна, тонка, майже невагома. На дні лишився темний слід від чаю. Ніна загорнула її в рушник і несла так обережно, немов всередині було серце.

Місце для спроби обрали на сходах між другим і третім поверхом.

Марко сказав, що там будинок бреше гірше. Ніна подумала, що це дивне формулювання, але точне. Не «правда відкривається», не «межа тонша», не ще якась готова фраза з дешевої містики. Бреше гірше — ось і все. Мов старий організм із тріщиною в легені.

Вони стали півколом біля замурованого вікна.

Марко поклав чашку на сходинку. Поруч — клубок, аркуш із іменем, роздрукований кадр із відео, де Валентина без обличчя стояла за плечем Ніни.

Міла тримала свій аркуш зі спогадами. Пані Стефа спиралася на перила. Її рука була суха й маленька, але пальці міцно обхопили темне дерево.

— Що саме ми маємо зробити, коли знайдемо її?

— Не ритуал. Жодних заклять і торгу.

— А що замість цього?

— Дати свідчення: назвати людину й те, що про неї пам’ятаємо.

— Звучить так, ніби ми складаємо протокол.

— Ось чому будинок цього не любить. Протокол не можна перекрутити так легко, як прохання.

Він звернувся до Стефи.

— Ви почніть.

Стефа випрямилася. Вперше Ніна помітила, якою маленькою вона здається на цих сходах. Немов будинок за роки навчився робити всіх мешканців меншими.

— Валентина Михайлівна Гончар, — сказала Стефа. — Жила в квартирі сімнадцять. Лаялася, коли я годувала котів під її дверима. Сама потай підгодовувала рудого, бо він їй нагадував чоловіка. Не знаю, чим саме. Може, так само нахабно дивився.

На стіні біля замурованого вікна потемніла тонка смуга. Міла ковтнула й почала читати:

— Валентина Михайлівна Гончар. У неї був бузковий візок. Вона казала, що голуби мають кращу пам’ять за людей. Один раз обізвала мене «дівчинкою з телевізором замість руки», — бо я йшла з телефоном. Потім дала яблуко. Маленьке, кисле, але сказала, що свої.

Смуга на стіні розширилася. До Ніни долинув запах — не сирості й не пилу, а слабкого чорного чаю без лимона.