Розділ 9. Запис іншим чорнилом

Розділ 9. Запис іншим чорнилом

Ніна не відчинила. Рука потягнулася до замка, бо голос матері звучав бездоганно: та сама втома наприкінці фрази, той самий різкий вдих перед рідкісним «доню», яким Оксана зазвичай пом’якшувала наказ.

Але вічко залишалося темним. То була не звичайна темрява під’їзду й не тінь від долоні, притуленої до скла. Там була така щільна чорнота, що Ніна не бачила навіть того, як у склі відбивалося її власне око. За дверима знову вдихнули.

— Ніно, — сказала мати. — Відчини. Я боюся.

У кухні на столі тихо тріснула ще одна сторінка зошита. Папір не мав тріскати. Папір шелестить, рветься, мнеться. Не тріскає, як тонка крига.

— Не пускай її з моїм ротом, — прошепотіла Лада.

Тепер голос ішов не з-за стіни, не з підлоги й не з вікна. Він ішов зі старого фото, яке Ніна все ще стискала в руці. Вона повільно відступила від дверей.

— Мамо, — сказала вона.

За дверима запала тиша.

— Скажи мені щось, що знає тільки моя мати.

Пауза. У під’їзді клацнула лампа. Світло під дверима мигнуло й стало тьмянішим.

— Ти в дитинстві боялася мити голову, — сказала мати за дверима. — Лада завжди тримала тебе за руку.

Пальці на фото раптом похололи.

Цього вона не знала. Або не пам’ятала.

— Ще.

— У тебе була червона чашка з качкою.

Заперечувати правду не мало сенсу.

— Ще.

Голос за дверима став м’якшим.

— Ти любила, коли Лада співала тобі перед сном.

Ніна заплющила очі. Усередині піднявся спогад: темна кімната, чужа тепла рука на її волоссі, мелодія без слів. Лада сидить на краю ліжка, шепоче не пісню навіть, а щось між піснею й рахунком. Раз, два, три — не забудь, хто ти. Ніна різко розплющила очі.

— Моя мати цього не пам’ятає.

За дверима хтось видихнув. І голос змінився.

Не одразу. Спершу в ньому просто з’явилася зайва волога, мов слова вимовляли ротом, повним води. Потім материні інтонації сповзли, як погано наклеєні шпалери.

— Відчини, — сказало щось. — Ти ж хотіла правду.

Ніна притиснула фото до грудей.

— Іди.

За дверима тихо засміялися. Це вже не був голос матері. І не Лади. Сміх був низький, майже дорослий, але в ньому збереглася дитяча форма, як у старої сукні, натягнутої на чужу постать.

— У тебе її очі, — сказало воно. — Тому він тебе впізнав.

— Хто?

— Той, хто під будинком.

Слова вдарили в підлогу, як маленькі камінці.

У кухні погасла жовта смуга світла. Передпокій занурився в напівтемряву. Ніна не рухалася. Зараз вона дуже добре розуміла людей, які в страшних історіях стоять посеред кімнати й не роблять нічого. Тіло іноді чесно повідомляє: планів немає, користуйся тим, що не впала.

За дверима почало дряпати. Не по дереву. По металевій табличці.

Дряпали повільно й старанно. Ніна знала, що там написано: ЯРЕМЧУК О. С. Бабусине прізвище. Бабусина квартира. Бабусина брехня, закручена двома гвинтами в старі двері.

Скрегіт тривав кілька секунд. Потім затих.

У кишені задзвонив телефон. Ніна здригнулася так, що мало не впустила фото. На екрані було: Мама.

Вона прийняла виклик, не зводячи очей із дверей.

— Ніно? — голос матері був сонний, злий і живий. — Ти дзвонила? У мене пропущений від тебе.

Ніна притиснула телефон до вуха сильніше.

— Де ти?

— Вдома. Де мені ще бути? Що сталося?

За дверима хтось дуже тихо повторив материн голос:

— Що сталося?

Ніна повільно відступила ще на крок.

— Нічого, — сказала вона в телефон. — Не приїжджай до будинку.

— Я й не збиралася.

— Якщо раптом зберешся — не їдь.

— Ти там знову щось знайшла?

За дверима почулося ледь чутне:

— Знайшла.

Ніна закусила губу.

— Мамо, назви моє повне ім’я. Просто зараз.

— Навіщо? Що з тобою відбувається?

— Не питай. Скажи так, як записано у свідоцтві.

— Ніно, ти справді мене лякаєш.

— Тоді назви ім’я й переконайся, що я ще тут.

Мати роздратовано вдихнула.

— Ніна Олександрівна Яремчук. Ти зовсім...

За дверима щось коротко й зло вдарило в дерево.

Тіло зрозуміло раніше за думки, та Ніна не відступила.

— Дякую, — сказала вона матері й відключилася.

Стук повторився. Потім у під’їзді почали віддалятися кроки. Кроки рухалися не вниз і не вгору, а вздовж стіни, за якою не було коридору, — повільно й терпляче. Так ходять не люди, а щось інше, впевнене у собі і тому, що має вдосталь часу.

Ніна стояла, поки не почула, як на нижньому поверсі відчинилися двері майстерні.

— Ніно? — голос Марка був уже справжній. Він не просив відчинити. Просто назвав її.

Вона подивилася у вічко. Тепер побачила під’їзд, тьмяну лампу, облуплену стіну й Марка з ліхтариком у руці. Він стояв на відстані від дверей, не торкаючись їх.

Ніна відсунула стілець, відкрила замок. Марко глянув на неї, потім на табличку.

Ніна теж подивилася. На місці бабусиних ініціалів тепер було видряпано інше:

ЯРЕМЧУК Л.

Літера Л була глибока, свіжа. Краї металу блищали. Марко не торкнувся таблички.

— Ти відповіла голосу за дверима?

— Ні. Я мовчала, доки не подзвонила матері.

— Свого імені не називала?

— Я — ні. Але мати вимовила його телефоном, достатньо голосно.

Він ледь помітно кивнув.

— Добре. Я тобі повірила.

— Голос був її, але говорила не вона.

— Так. Я зрозумів це запізно.

— Воно знало навіть те, чого я сама не пам’ятала.

— Будинок зберігає не тільки людські спогади. Інколи він бере й те, що люди вже втратили.

Раптова втома навалилася всім тягарем. Не сонливість. Глибоку, кісткову втому від того, що в кожної відповіді відкривалося ще троє дверей, і всі без табличок.

— Я хочу знати, що зробила бабуся.

Марко розглянув фото в її руці.

— Тоді треба шукати не тут.