Розділ 8. Фото без обличчя

Орест Кальницький не виглядав людиною, яка випадково опинилася у чужій квартирі.

Він стояв у дверях спокійно, майже ввічливо, і саме це було найнеприємніше. Не злякався Марка. Не здивувався Мілі з телефоном. Не кинувся забирати папку. Просто дивився на Ніну так, ніби вона взяла з полиці річ, яка все одно рано чи пізно мала повернутися до власника.

На ньому був темно-синій костюм, біла сорочка без краватки, на руці тонкий годинник. Взуття чисте. У під’їзді з облізлими стінами це виглядало майже непристойно. Наче хтось приніс стерильний скальпель на кухню, де ріжуть хліб тупим ножем.

— А вам не варто заходити в квартиру жінки, яку всі раптом перестали пам’ятати, — сказала Ніна.

Орест ледь усміхнувся.

— Сильна фраза. Для заяви в поліцію краще скоротити.

Міла підняла телефон.

— Я знімаю.

— Маєте право, — сказав він. — Якщо ви мешканка будинку або перебуваєте тут із дозволу власника.

— А власниця, здається, тимчасово без обличчя, — Міла говорила швидко, але голос не зірвався. — Тож дозвіл уточнити складно.

Орест перевів на неї погляд.

— Ви донька Ірини Левчук?

— Ні.

— Тоді я помилився.

— Дуже хочеться вірити, що хоч у чомусь.

Марко став між Орестом і Ніною. Не різко. Не театрально. Просто змістився так, щоб у разі чого першим дотягнутися до документа або до дверей. Орест помітив цей рух.

— Соколовський, — сказав він. — А я думав, ви більше не займаєтеся дверима в цьому під’їзді.

— Двері самі просять.

— Це вже майже підстава для госпіталізації.

— Ви ж не лікар.

— Ні. Я лише юрист.

— Це гірше, — сказала Міла.

Орест знову посміхнувся. Ніна відчула, що він не розважається. Він фіксує. Обличчя, слова, слабкі місця. Такі люди не слухають розмову, вони збирають матеріал.

— Я прийшов перевірити стан квартири, — сказав він. — Валентина Михайлівна Гончар підписала згоду на участь у програмі відселення.

— Підпис підроблений.

— Ви експерт?

— Так.

Він підняв брови.

— Сертифікований?

— Достатньо досвідчена, щоб бачити, коли літера «Г» написана людиною, яка ніколи не бачила справжнього підпису.

Орест простягнув руку.

— Документ, будь ласка.

Ніна не віддала.

— Хто поставив знак у кутку?

На долю секунди його обличчя стало нерухомим. Не здивованим. Ні. Скоріше в ньому зникло все зайве.

— Який знак?

Марко тихо сказав:

— Не брешіть у цій квартирі.

Орест подивився на стіну. На мокрий слід біля плінтуса. На крісло з клубком. На чашку, що вже не парувала.

— У цьому будинку всі брешуть, — відповів він. — Інакше він давно стояв би порожній.

— Ви знаєте, що з нею сталося, — сказала Ніна.

— З Валентиною Михайлівною? З нею сталося те, що стається з літніми самотніми людьми в аварійних будинках. Їхні родичі не з’являються роками, сусіди згадують про них лише тоді, коли треба красиву історію, а потім усі дуже дивуються, що документи підписані не ідеально.

— Ви зараз описуєте злочин чи свою посадову інструкцію?

Міла тихо пирснула, але одразу замовкла.

Орест нахилив голову.

— Ви схожі на Орисю Семенівну.

Ніна не хотіла, щоб це зачепило. Але зачепило.

— Ви знали мою бабусю?

— Усі тут знали вашу бабусю.

— І всі її боялися?

— Не всі були достатньо розумні.

Він зробив крок назад, звільняючи прохід.

— Залиште копію собі. Я не маю звички забирати папери силою. Це неефективно і некрасиво.

— Дуже шляхетно.

— Ні. Просто зайве.

Орест подивився на документ у Ніниних руках.

— Папір працює лише тоді, коли люди йому вірять.

Його погляд піднявся до її обличчя.

— Ваша робота мала б навчити вас цьому краще за інших.

Він пішов першим.

Його кроки віддалялися сходами рівно й упевнено. Жодного поспіху. Жодної злості. Ніна чекала, поки звук зникне.

Міла видихнула.

— Я не люблю його навіть більше, ніж будинок. Це нормально?

— Дуже, — сказала Ніна.

Марко зачинив двері квартири 17. Потім обернувся до Ніни.

— Ви не повинні лишатися з цим документом у бабусиній квартирі.

— Чому?

— Бо він позначений.

— І що?

— Будинок може прийти по нього.

Ніна подивилася на папку.

— Нехай спробує.

Марко втомлено провів рукою по обличчю.

— Ви з Ладою справді родички.

— Це комплімент?

— Це попередження.

Вони віднесли документ до майстерні Марка. Він сховав його між двома старими дверними панелями, оббитими металом. Сказав, що ці двері колись стояли в архіві суду й мають звичку тримати чужі таємниці. Ніна не стала питати, наскільки буквально це треба розуміти. У її житті й так побільшало відповідей, які краще було б отримувати дозовано й під наглядом.

Міла пішла до себе, пообіцявши зробити копії відео й записати ім’я Валентини Михайлівни на папері. Наостанок вона зупинилася біля сходів і сказала:

— Якщо я завтра скажу, що не знаю ніякої Валентини, дайте мені ляпаса.

— Не найкраща система захисту пам’яті, — відповів Марко.

— Зате зрозуміла.

Коли вони з Ніною лишилися вдвох, у майстерні стало надто тихо.

Марко знову розклав на столі її папери. Фото Лади. Копію архівної картки. Записку з халата. Аркуш з іменами. Ніна помітила, що він жодного разу не поклав фото Лади обличчям донизу.

— Ти знав її добре, — сказала вона.

Він не одразу відповів.

— Достатньо, щоб пам’ятати, як вона сердилася.

— І як?

— Мовчки. Це було найгірше. Коли Лада кричала, можна було сперечатися. Коли мовчала — вона вже все вирішила.

Ніна торкнулася краю фото.

— Я майже нічого не пам’ятаю.

— Це не твоя провина.

— Усі сьогодні дуже активно намагаються призначити винних і невинних. Мені від цього не легше.