Розділ 7. Не називай її тут

Марко дивився відео тричі.

Перший раз мовчки. Другий — зупиняючи на кадрах, де біля Ніниного плеча проступала постать Валентини Михайлівни. Третій — без звуку, тільки стежачи за тим, як змінюється світло в кімнаті.

Міла стояла біля дверей його майстерні й гризла ніготь на великому пальці. За останні пів години вона сказала приблизно дві фрази, і це, як підозрювала Ніна, для неї було майже медичним випадком.

Майстерня Марка справді була колишньою комірчиною двірника. Низька стеля, цегляні стіни, запах дерева, мастила й старого металу. Уздовж однієї стіни стояли двері. Десятки дверей, знятих із квартир, підвалів, горищ, комор. Деякі високі, різьблені, з латунними ручками. Деякі прості, оббиті дерматином. На кількох висіли таблички з номерами. На одній хтось ножем видряпав слово не відчиняй.

Ніні тут було не по собі.

Не через двері. Через те, як тихо вони стояли. У речах, які довго служили входами й виходами, була своя втома. Зібрати їх в одній кімнаті — майже як зібрати свідків, яких ніхто не питав, що вони бачили.

Марко нарешті відклав телефон.

— Вона ще тримається.

— Валентина Михайлівна? — спитала Ніна.

Він кивнув.

— Повністю її не забрали. Ім’я лишилося в тебе на папері, Міла її пам’ятає, і річ ще тут.

— Клубок?

— Або візок. Або чашка. Треба зрозуміти, що було для неї справді її.

Міла підняла руку.

— Можна питання від людини, яка до сьогодні думала, що найстрашніше в цьому будинку — грибок і забудовник?

— Можна.

— Що значить «її забрали»? Бо я, здається, бачила жінку без обличчя на відео, і мій мозок уже третю хвилину пропонує мені варіант «видалити додаток і почати нове життя».

Марко сперся на стіл.

— Будинок стирає людей не одразу. Спершу забирає записи. Потім пам’ять тих, хто поруч. Потім річ, через яку людина трималася за себе. Коли зникають усі три опори, людину стає майже неможливо повернути.

Ніна повільно повторила:

— Запис. Пам’ять. Річ.

— Так.

— А тіло?

Марко подивився на двері з написом не відчиняй.

— Тіло в таких випадках найменш надійне.

Міла тихо сіла на перевернутий ящик.

— Ненавиджу цю відповідь.

— Вона не для любові.

Ніна розклала на столі аркуші. Ім’я Валентини. Копію картки Лади. Фото. Записку з бабусиної коробки. Марко не торкався паперів без дозволу. Це Ніні подобалося, хоча дратувало визнавати, що зараз їй подобаються настільки дрібні речі.

— Тобто Валентину Михайлівну можна повернути?

— Не повністю. Не зараз.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, хто підказав будинку її ім’я.

— Підказав?

Міла підняла голову.

— Тобто воно не саме вибирає?

— Інколи саме. Інколи йому допомагають.

Ніна згадала слова Валентини: людина з паперами.

— Орест Кальницький був у неї.

Марко не здивувався.

— Я думав, що так.

— Ти міг сказати.

— Я не знав.

— Але думав.

— Думати й знати — різні речі.

— У цьому будинку вони різняться не так сильно, як хотілося б.

Марко витримав її погляд.

— Орест не перший, хто використовує юридичні папери як ніж. Але якщо будинок узяв ім’я Валентини через документ, треба знайти цей документ.

— Інакше?

— Інакше він завершить стирання.

Ніна взяла аркуш із написаним іменем Валентини. Чорнило вже трохи посвітлішало.

— Скільки часу?

— Може, день. Може, кілька годин. Залежить від того, хто її пам’ятає.

— Її пам’ятає Міла.

Міла нервово підняла два пальці.

— Поки що так. Але я вже не впевнена, чи мені можна спати.

— Не записуй відео для публікації, — сказав Марко.

— Ви ж розумієте, що це найсильніший контент у моєму житті?

— Саме тому.

Вона відкрила рот, потім закрила.

— Добре. Не публікую. Але собі лишаю.

— Зроби копії. На різні носії. І запиши її ім’я вручну.

Міла кивнула.

— Я можу допомогти.

Ніна подивилася на неї.

— Ти вже допомагаєш.

— Ні. Нормально. Не просто стояти поруч і казати «жах». Я хочу зрозуміти, що тут відбувається.

Марко м’яко, але твердо сказав:

— Зрозуміти повністю не вийде.

— Мене це влаштує. Я виросла в країні, де половина процесів так працює.

Ніна вперше за день усміхнулася по-справжньому. Дуже коротко. Але Міла це помітила й ніби трохи ожила.

— Добре, — сказала Ніна. — Тоді перше правило: не називай Ладу в під’їзді.

Міла завмерла.

— Чому саме її?

Марко відповів замість Ніни:

— Бо її ім’я досі тримає двері.

— Які двері?

У майстерні щось глухо стукнуло.

Не сильно. Так, ніби одна з дверей, притулених до стіни, трохи змінила вагу.

Марко не озирнувся.

— Ті, яких немає.

Міла подивилася на Ніну.

— У вас тут усі так говорять? Бо я починаю сумувати за людьми, які просто кажуть «хз».

— Я теж, — сказала Ніна.

Марко підійшов до стіни, де висіли старі ключі. Кожен на своєму гачку. Бірки пожовклі, деякі майже стерті. Він зняв один, маленький і темний, потім передумав і повернув.

— Треба перевірити майданчик між другим і третім поверхом.

— Зараз? — спитала Ніна.

— До заходу сонця. Пізніше буде гірше.

— Що саме?

— Будинок краще чує.

Вони піднялися разом. Міла йшла позаду, стискаючи телефон так, ніби той був не камерою, а слабкою формою молитви.

У під’їзді стало холодніше. Не сильно, але після майстерні це відчувалося. На сходах між поверхами пахло мокрою штукатуркою, хоча дощу не було. Перила під долонею були липкі від старого лаку.

Майданчик між другим і третім справді нічим особливим не вирізнявся, якщо не знати, куди дивитися. Глуха стіна там, де Марко вчора показував місце квартири 12-Б. Поруч замуроване вузьке вікно. Його контур проступав під фарбою, як старий шрам. Біля плінтуса — тонка темна лінія, схожа на тріщину.