Розділ 6. Сусідка з порожньої квартири

Розділ 6. Сусідка з порожньої квартири

Картки сипалися в темряві довго. Не всі одразу. Не гуркотом, не якоюсь видовищною зливою паперу, яку потім можна було б пояснити протягом, поганими рейками або старістю меблів. Вони падали по одній. Шелестіли, торкалися підлоги й завмирали. Потім наступна. Потім ще.

Ніна стояла біля столу з цифровиком у руці й слухала, як десь між стелажами невидима рука витягає людські записи з каталогу.

Тарас не рухався. У читальній залі запала тиша так, як буває в державних установах перед сваркою: усі вже зрозуміли, що щось не так, але ще сподіваються, що відповідальним за це виявиться хтось інший.

— Світло, — сказала жінка за сусіднім столом. — Знову економлять?

Її голос прозвучав ображено й буденно. Це трохи повернуло Ніну в тіло. У світі, де архівні картки самі дописували «наступна — Ніна», — хтось усе ще міг підозрювати економію електроенергії. Людство виживало завдяки незламній здатності шукати найтупіше пояснення.

Тарас нахилився й підняв одну з карток з підлоги.

— Не читай уголос, — швидко озвалася Ніна.

Він завмер.

— Чому я не повинна йти з тобою?

— Бо я не знаю, що станеться, коли будинок упізнає тебе.

— Чудова наукова база: нічого не знаємо, але діємо.

— Іншої нам поки ніхто не видав.

Картка стерла з його обличчя будь-який вираз.

— Тут нічого немає.

Ніна взяла картку в нього з рук. На ній справді було порожньо. Жодного прізвища, жодної дати, жодної печатки. Тільки старий цупкий папір із легким запахом пилу.

На підлозі лежали десятки таких самих. Порожні картки.

— Вони були заповнені, — сказав Тарас. Не питально. Він більше не намагався рятувати реальність дрібним скепсисом.

— Так.

— Це фонд по будинку?

Ніна озирнулася на стелажі.

— Мабуть.

З глибини архіву долинув слабкий звук, наче хтось послідовно зачинив дві дерев’яні шухляди, а тоді ще кілька разом.

Світло повернулося. Лампи спалахнули різко, білим холодом. Жінка за сусіднім столом невдоволено примружилася й знову схилилася над справою, мов нічого особливого не сталося. Для неї, можливо, і не сталося. Ніна опустила очі.

Карток там більше не було. Тарас теж дивився вниз.

— Я їх тримав, — тихо сказав він.

— Бачу, що ти не жартуєш.

— Ні, Ніно. Я тримав її в руці.

— І це теж розумію.

— І не можу згадати, що на ній мало бути.

Його голос змінився. У ньому вперше з’явився справжній страх. Його налякали не картки, а власна голова, яка щойно не впоралася зі своєю основною роботою. Ніна стиснула цифровик.

— Лада Яремчук, — сказала вона тихо.

Тарас глянув на неї.

— Лада Яремчук, — повторив.

— Ще раз.

— Лада Яремчук.

Він ковтнув.

— Квартира дванадцять. Донька Оксани Яремчук. Сестра Ніни. У примітках: вибула всередину.

Ніна видихнула.

— Добре. Принаймні настільки, наскільки тут узагалі може бути добре.

— Не зловживай цим словом. Воно вже знущається з нас обох.

— Зате ти поки пам’ятаєш і картку, і Ладу.

— Поки пам’ятаю. Далі нічого не обіцяю.

Вони швидко зібрали копії. Тарас зробив скани на внутрішньому апараті, але файл двічі не зберігся. Третій раз зберігся під назвою, яку ніхто не вводив: ne_vselialasia.pdf. Тарас втупився в екран.

— Це вже навіть не лякає. Це грубо.

Ніна забрала флешку, паперові копії й роздруківку з карткою Лади. Оригінал повернула у справу, хоча майже фізично хотілося сховати його під одягом і винести. Але архів мав свої правила. І частина її все ще вперто трималася за нормальний світ, у якому за пошкодження документів карають не будинки, а дисциплінарна комісія.

На виході Тарас наздогнав її біля сходів.

— Ти куди зараз?

— У будинок.

— Ніно.

— Я маю перевірити ще одну квартиру.

— Після того, що ми бачили, ти вирішила піти туди, де це почалося?

— Це не почалося там. Там воно просто досі живе.

Тарас потер обличчя. За кілька годин він немов постарів років на п’ять. Архіви іноді так робили з людьми, але зазвичай повільніше.

— Я поїду з тобою.

— Ні.

— Чудово. Ти вже говориш як людина з поганого фільму, яка має загинути першою.

— Тобі не можна туди.

— А тобі можна?

— Мене він уже знає.

Слова вийшли самі. Ніна пошкодувала про них одразу, але забрати не могла. Тарас мовчки дивився на неї. У його погляді не було образи. Лише та сама професійна уважність, із якою вони дивилися на пошкоджені документи.

— Скинь мені усе, що можна, — сказав він. — Я дублюватиму в себе. І запишу ім’я Лади окремо. На папері. Ручкою.

— Не в телефоні.

— Я вже не настільки самовпевнений.

Вона кивнула. На вулиці день був яскравий, майже образливо нормальний. Автобуси, люди з кавою, самокати, собака, який тягнув господаря до клумби з наполегливістю маленького диктатора. Ніна стояла біля архіву з папкою під пахвою й думала, що світ не змінюється навіть тоді, коли з нього виймають людей. Він просто зарівнює порожні місця й їде далі за розкладом.

Біля кам’яниці її зустріла дівчина з телефоном на стабілізаторі.

— О, ви Ніна? — сказала вона так, мов вони давно домовилися про інтерв’ю.

Дівчина була невисока, у широких чорних джинсах, сріблястій куртці та з волоссям кольору недозрілого абрикоса. На шиї — навушники, на пальцях — кільця, у погляді — та сама впевненість молодих людей, які звикли, що будь-який хаос можна зняти вертикально й накласти тривожну музику.

— А ви хто?

— Міла. З чотирнадцятої. Точніше, зараз знімаю в подруги, але формально моя мама тут прописана, якщо це важливо для атмосфери бюрократичного абсурду.

— Мені зараз не до...

— Ви після Орисі Семенівни, так? Я вас бачила вчора. Співчуваю.

На слові «співчуваю» Міла вимкнула камеру. Це Ніні несподівано сподобалося.