Розділ 6. Сусідка з порожньої квартири

Картки сипалися в темряві довго.

Не всі одразу. Не гуркотом, не якоюсь видовищною зливою паперу, яку потім можна було б пояснити протягом, поганими рейками або старістю меблів. Вони падали по одній. Шелестіли, торкалися підлоги й завмирали. Потім наступна. Потім ще.

Ніна стояла біля столу з цифровиком у руці й слухала, як десь між стелажами невидима рука витягає людські записи з каталогу.

Тарас не рухався.

У читальній залі стало тихо так, як буває в державних установах перед сваркою: усі вже зрозуміли, що щось не так, але ще сподіваються, що відповідальним за це виявиться хтось інший.

— Світло, — сказала жінка за сусіднім столом. — Знову економлять?

Її голос прозвучав ображено й буденно. Це трохи повернуло Ніну в тіло. У світі, де архівні картки самі дописували «наступна — Ніна», хтось усе ще міг підозрювати економію електроенергії. Людство виживало саме завдяки цій незламній здатності шукати найтупіше пояснення.

Тарас нахилився й підняв одну з карток з підлоги.

— Не читай уголос, — швидко сказала Ніна.

Він завмер.

— Чому?

— Бо я не знаю, що буде.

— Прекрасна наукова база.

— Маємо ту, яку маємо.

Він глянув на картку. Обличчя в нього стало неприємно порожнім.

— Тут нічого немає.

Ніна взяла картку в нього з рук. На ній справді було порожньо. Жодного прізвища, жодної дати, жодної печатки. Тільки старий цупкий папір із легким запахом пилу.

На підлозі лежали десятки таких самих.

Порожні картки.

— Вони були заповнені, — сказав Тарас. Не питально. Він більше не намагався рятувати реальність дрібним скепсисом.

— Так.

— Це фонд по будинку?

Ніна озирнулася на стелажі.

— Мабуть.

З глибини архіву почувся слабкий звук. Наче хтось закрив дерев’яну шухляду. Потім ще одну. Потім кілька одразу.

Світло повернулося.

Лампи спалахнули різко, білим холодом. Жінка за сусіднім столом невдоволено примружилася й знову схилилася над справою, ніби нічого особливого не сталося. Для неї, можливо, і не сталося. Ніна подивилася на підлогу.

Карток там більше не було.

Тарас теж дивився вниз.

— Я їх тримав, — тихо сказав він.

— Я знаю.

— Ні, Ніно. Я тримав її в руці.

— Я знаю.

— І не можу згадати, що на ній мало бути.

Його голос змінився. У ньому вперше з’явився справжній страх. Не від карток. Від власної голови, яка щойно не впоралася зі своєю основною роботою.

Ніна стиснула цифровик.

— Лада Яремчук, — сказала вона тихо.

Тарас глянув на неї.

— Лада Яремчук, — повторив.

— Ще раз.

— Лада Яремчук.

Він ковтнув.

— Квартира дванадцять. Донька Оксани Яремчук. Сестра Ніни. У примітках: вибула всередину.

Ніна видихнула.

— Добре.

— Це слово «добре» зараз знущається з нас обох.

— Але ти пам’ятаєш.

— Поки що.

Вони швидко зібрали копії. Тарас зробив скани на внутрішньому апараті, але файл двічі не зберігся. Третій раз зберігся під назвою, яку ніхто не вводив: ne_vselialasia.pdf.

Тарас подивився на екран.

— Це вже навіть не лякає. Це грубо.

Ніна забрала флешку, паперові копії й роздруківку з карткою Лади. Оригінал повернула у справу, хоча майже фізично хотілося сховати його під одягом і винести. Але архів мав свої правила. І частина її все ще вперто трималася за нормальний світ, у якому за пошкодження документів карають не будинки, а дисциплінарна комісія.

На виході Тарас наздогнав її біля сходів.

— Ти куди зараз?

— У будинок.

— Ніно.

— Я маю перевірити ще одну квартиру.

— Після того, що ми бачили, ти вирішила піти туди, де це почалося?

— Це не почалося там. Там воно просто досі живе.

Тарас потер обличчя. За кілька годин він немов постарів років на п’ять. Архіви іноді так робили з людьми, але зазвичай повільніше.

— Я поїду з тобою.

— Ні.

— Чудово. Ти вже говориш як людина з поганого фільму, яка має загинути першою.

— Тобі не можна туди.

— А тобі можна?

— Мене він уже знає.

Слова вийшли самі. Ніна пошкодувала про них одразу, але забрати не могла. Тарас мовчки дивився на неї. У його погляді не було образи. Лише та сама професійна уважність, із якою вони дивилися на пошкоджені документи.

— Скинь мені усе, що можна, — сказав він. — Я дублюватиму в себе. І запишу ім’я Лади окремо. На папері. Ручкою.

— Не в телефоні.

— Я вже не настільки самовпевнений.

Вона кивнула.

На вулиці день був яскравий, майже образливо нормальний. Автобуси, люди з кавою, самокати, собака, який тягнув господаря до клумби з наполегливістю маленького диктатора. Ніна стояла біля архіву з папкою під пахвою й думала, що світ не змінюється навіть тоді, коли з нього виймають людей. Він просто зарівнює порожні місця й їде далі за розкладом.

Біля кам’яниці її зустріла дівчина з телефоном на стабілізаторі.

— О, ви Ніна? — сказала вона так, ніби вони давно домовилися про інтерв’ю.

Дівчина була невисока, у широких чорних джинсах, сріблястій куртці та з волоссям кольору недозрілого абрикоса. На шиї — навушники, на пальцях — кільця, у погляді — та сама впевненість молодих людей, які звикли, що будь-який хаос можна зняти вертикально й накласти тривожну музику.

— А ви хто?

— Міла. З чотирнадцятої. Точніше, зараз знімаю в подруги, але формально моя мама тут прописана, якщо це важливо для атмосфери бюрократичного абсурду.

— Мені зараз не до...

— Ви після Орисі Семенівни, так? Я вас бачила вчора. Співчуваю.

На слові «співчуваю» Міла вимкнула камеру. Це Ніні несподівано сподобалося.

— Дякую.

— Я знімаю про цей будинок. Не хвилюйтеся, не «топ-5 кріпових місць Києва, номер три вас зламає». Хоча алгоритми за таке, звісно, любили б мене більше, ніж моя рідна мати. Я хочу нормально: історія будинку, мешканці, забудовник, виселення. Ну і дивні штуки теж. Бо вони є.