Розділ 4. Реставратор дверей

Ніна поверталася в кам’яницю пішки від метро.

Не тому, що так було швидше. Швидше було б узяти таксі й витратити двадцять хвилин на мовчазне сидіння в чужій машині, поки водій слухав би новини, а місто за вікном удавало б, що воно ні до чого. Але Ніні треба було рухатися. Ноги виконували просту роботу, і в цьому було щось майже рятівне.

Мати не зупиняла її.

Після дзвінка з невідомого номера Оксана просто сиділа за столом і дивилася на ключ. Потім тихо сказала, що Ніна має повернути його туди, де знайшла. Ніна спитала чому. Мати відповіла: «Бо якщо він лишиться в тебе, двері знайдуть тебе самі».

Такі фрази від жінки, яка все життя сміялася з гороскопів і церковних свічок, звучали особливо нестерпно. Світ міг би мати хоч якусь послідовність, але ні, це було б занадто щедро.

Ніна завернула у двір кам’яниці, коли вже сутеніло.

Будинок стояв між новішими багатоповерхівками, як старий родич на сімейному святі, про якого всі знають щось непристойне, але все одно садять за стіл, хоча й ближче до краю. Фасад облуплений, ліпнина потемніла, балкони обтягнуті сіткою, щоб шматки декору не падали людям на голови. Над аркою світила одна лампа. Жовта, слабка, вперта.

Біля входу хтось поставив металеву драбину. На нижній сходинці лежала банка із фарбою, кілька пензлів і старий дерев’яний ящик з інструментами.

Двері під’їзду були прочинені.

Ніна зупинилася.

Усередині хтось працював.

Звук ішов з глибини під’їзду: шкряботіння наждаку по дереву, короткі удари молотка, потім тиша, потім знову обережний рух інструмента. Це були не звуки ремонту заради ремонту. Швидше людина торкалася старої речі з повагою, якої люди зазвичай не заслуговують, а двері — чомусь так.

Ніна зайшла.

На майданчику між першим і другим поверхом горіло переносне світло. У його колі стояв чоловік і знімав стару фарбу з дверей квартири. Двері були темно-зелені, майже чорні від часу. Уздовж рам проступали різьблені деталі, які хтось давно замалював товстим шаром дешевої емалі. Чоловік працював вузьким шпателем, терпляче й уважно.

На вигляд йому було близько тридцяти семи. Темне волосся, закочені рукави сорочки, на зап’ясті старий годинник із потертою шкіряною застібкою. Обличчя спокійне, з тим типом втоми, який не минає після сну. Він не здригнувся, коли Ніна зупинилася за кілька кроків.

— Якщо ви з керуючої компанії, то я вже чув усе про аварійність і самовільні роботи, — сказав він, не обертаючись. — Можете одразу переходити до погроз.

— Я не з керуючої.

— Тоді до скарг на запах розчинника.

— І не зі скаргами.

Він нарешті глянув через плече.

Очі в нього були темні. Не «бездонні», не «небезпечні», не ще якась літературна халтура з полиці акційних романів. Просто уважні. Такі очі мають люди, які звикли помічати дрібниці раніше, ніж вони стають проблемами.

Погляд опустився до Ніниної руки.

Вона навіть не усвідомлювала, що тримає ключ.

Чоловік відклав шпатель.

— Ви Ніна.

Це не було питання.

Після дня, у якому всі або брехали, або шепотіли зі стін, просте називання її імені раптом подіяло майже фізично. Ніна випрямилася.

— А ви?

— Марко Соколовський.

Він витер руки об ганчірку й кивнув на двері.

— Реставрую те, що ще можна встигнути врятувати, поки це не оголосили небезпечним для життя й прекрасним для інвестицій.

— Ви тут живете?

— Іноді.

— Це як?

— Не найзручніший варіант відповіді для першої розмови.

Ніна подивилася на двері, біля яких він стояв. На старій латунній табличці було написано кв. 9. Під нею, якщо придивитися, проступали сліди інших цифр. Чи літер. У цьому будинку навіть фарба, здається, не могла вирішити, за кого їй триматися.

— Ви знаєте Ладу Яремчук? — спитала Ніна.

Марко не змінився в обличчі.

Але під’їзд змінився.

Світло в переносній лампі моргнуло. Десь вище, на сходах, тихо клацнули двері, хоча Ніна не чула кроків. Повітря стало щільнішим.

Марко повільно підняв руку.

— Не тут.

Ніна засміялася. Коротко, зло. Сміх вдарився об стіни й пропав.

— Ви всі домовилися?

— Хто всі?

— Моя мати, пані Стефа, тепер ви. «Не тут», «не зараз», «не називай», «не відчиняй». Я сьогодні дізналася, що в мене була сестра, яку всі вирішили стерти з родини. Тож якщо цей будинок має претензії до мого голосу, нехай стане в чергу.

Марко дивився на неї без образи. Це дратувало ще більше.

— Претензії має не будинок до вашого голосу, — сказав він. — А ваш голос до будинку. Ви щойно назвали ім’я на сходах.

— І що?

Відповідь прийшла не від Марка.

На дверях квартири 9 щось тихо зашкребло зсередини.

Марко не обернувся. Лише прикрив очі на секунду.

— Відійдіть від дверей, Ніно.

— Там хтось є?

— Відійдіть.

Вона не любила, коли їй наказували. Але сьогодні її гордість уже кілька разів виступала проти здорового глузду й не завжди вигравала. Ніна відступила на крок.

З-за дверей почувся дитячий сміх.

Не веселий. Наче хтось намагався пригадати, як сміються діти, і трохи помилився з інтонацією.

Марко взяв зі свого ящика вузьку стамеску й постукав металевим кінцем по дверній рамі. Один раз. Пауза. Два рази. Ще пауза. Третій удар був тихіший.

Шкрябання припинилося.

— Що це було?

— Відлуння.

— Відлуння не сміється.

— У нормальних будинках багато що поводиться пристойніше.

Ніна вдихнула крізь ніс. Від нього пахло деревним пилом, металом і якимось гірким маслом для замків.

— Ви знали мою сестру.

Марко подивився на сходи вгору.

— Так.

Слово впало між ними важко.

— Вона зникла тут?

— Так.

— Ви бачили?

— Частину.

— Яку частину?

Марко нахилився, взяв з підлоги гвинт, покрутив у пальцях і поклав у коробку. Рух був зайвий. Просто спосіб виграти кілька секунд.