Розділ 5. Домова книга

Ніна не спала майже всю ніч.

Марко провів її до квартири, перевірив замок, поріг, стіни в передпокої, дзеркало й навіть стару телефонну розетку під тумбою. Робив це без театральності. Не розмахував амулетами, не шепотів заклять, не поводився як людина, якій дуже хочеться, щоб її назвали таємничою. Просто оглядав квартиру, наче майстер, що шукає тріщину в дереві.

Черевички стояли там само.

Коли Марко їх побачив, обличчя в нього стало таким закритим, що Ніна вперше подумала: він пам’ятає не лише сам факт Ладиного зникнення. Він пам’ятає її ноги в цих черевичках. Може, як вона бігла сходами. Може, як стояла біля неіснуючих дверей. Може, як залишила їх на килимку перед тим, як зайти туди, звідки не повертаються нормально.

— Вони мають лишитися, — сказав він.

— Усі це кажуть так, ніби вони не стоять посеред мого передпокою після двадцяти років невідомо де.

— Бо іноді річ важливіша за місце.

— Це якась філософія реставраторів?

— Це правило будинку.

Він не пояснив більше. Ніна вже починала підозрювати, що в цій історії всі пояснення видавали порціями, як хліб у блокадному місті.

Ночувати Марко все-таки не залишився. Сказав, що буде в майстерні внизу й почує, якщо двері поведуться «голосніше, ніж треба». Ніна не стала питати, як саме двері можуть поводитися голосно. День і так старанно розширив її словник дурниць.

Після його відходу вона засунула під ручку вхідних дверей важкий стілець, хоча розуміла, наскільки це смішно. Якщо будинок міг стирати людей із документів, стілець із кухні навряд чи був серйозним аргументом. Але людству завжди було легше з меблями на своєму боці.

Вона розклала на столі документи з бабусиної коробки.

Домові книги. Папірці з іменами. Копії довідок. Кілька фотографій. Зошит без обкладинки. Квитанції за комунальні послуги за роки, коли деякі мешканці, за офіційними даними, уже «не проживали».

Спершу Ніна просто сортувала.

Потім почала бачити систему.

Імена, біля яких стояв знак, схожий на петлю або око, повторювалися в різних джерелах. У домовій книзі — «вибув». У квитанціях — сплата продовжувалася ще кілька місяців. У копіях паспортів — порожня пляма замість фото. В одному газетному вирізку про пожежу в підвалі згадувався мешканець квартири 6, але в домовій книзі цієї людини не було.

Ніна записувала все у свій блокнот. Вручну. Телефону більше не довіряла.

О четвертій ранку вона знайшла Ладу — у домовій книзі за старий рік.

Яремчук Лада Олександрівна.

Дата народження: 14.03.

Дата реєстрації: 1997.

Квартира: 12.

Примітка:

Далі рядок був порожній.

Ніна торкнулася паперу кінчиком ручки. Чорнило на сторінці ледь помітно здригнулося. Не розпливлося, не зникло. Саме здригнулося, як шкіра від холоду.

Вона відклала ручку.

— Не буду, — сказала тихо. — Спокійно. Я просто дивлюся.

Почувалася ідіоткою. Вмовляти домові книги — певно, не той кар’єрний розвиток, про який вона думала, коли вступала на історичний факультет.

Рядок лишився.

Ніна акуратно сфотографувала його старим фотоапаратом, який знайшла в бабусиній шафі. Не телефоном. Простий цифровик із потертою кнопкою, зарядка дивом лежала поруч. Екран показав знімок нормально.

Вперше за день техніка поводилася пристойно. Майже підозріло.

Близько шостої вона заснула просто за столом, поклавши голову на руки.

Їй наснилося, що хтось сидить навпроти й перегортає домову книгу. Сторінки шелестіли повільно, з повагою. Потім дитячий голос сказав:

— У них завжди було багато паперу. Тому вони думали, що правда поміститься.

Ніна прокинулася від стуку у двері.

Не містичного. Звичайного. Кісточками пальців по дереву.

За дверима стояв Марко з двома паперовими стаканчиками кави й пакетом із булочками.

— Ви виглядаєте так, ніби дійсно не спали всю ніч, — сказав він.

— Приблизно так і було.

Ніна взяла каву. Після безсонної ночі запах був майже непристойно прекрасним.

— Я знайшла запис про Ладу в домовій книзі.

Марко перестав розгортати пакет.

— Він лишився?

— Так. Поки що.

Він зайшов, обережно переступивши через черевички. Цей рух Ніна помітила. Він не просто обходив їх, щоб не зачепити. Він ніби не хотів перетинати невидиму межу між ними й квартирою.

На столі він нахилився над книгою, але руками не торкнувся.

— Це її запис, — сказав.

— Я хочу сьогодні поїхати в архів.

— У який?

— Центральний. Там мають бути старі дублікати, реєстраційні картки, можливо, справи по будинку. Якщо запис був у домовій книзі, він десь дублювався.

— А якщо ні?

— Тоді я знатиму, що його прибрали.

Марко подивився на неї з тінню чогось схожого на схвалення.

— Ви швидко вчитеся.

— Я не вчуся. Я злюся професійно.

— Це іноді краще.

Ніна пила каву біля вікна й дивилася на двір. Пані Стефа внизу годувала котів. Біля арки стояв чоловік у костюмі й говорив по телефону, дивлячись на фасад будинку. Він був не з мешканців. Це відчувалося одразу: надто чисте взуття, надто впевнений погляд людини, яка вже порахувала чужі квадратні метри в майбутніх грошах.

— Хто це? — спитала Ніна.

Марко став поруч.

— Орест Кальницький. Представник забудовника.

— Уже?

— Вони тут давно. Просто тепер поспішають.

— Через будинок?

— Через землю.

— А якщо вони знесуть його?

Марко не відповів одразу.

У дворі Орест підняв голову до Ніниного вікна. Вона знала, що з другого поверху її видно погано, але все одно відступила.

— Якщо вони знесуть будинок, — сказав Марко, — не факт, що зникне те, що в ньому живе.

— А що зникне?

— Те, що його тримає.