Розділ 3. Ім’я, якого не було

Пані Стефа не зайшла далі передпокою.

Вона стояла біля дверей, тримаючи руки перед собою так, ніби боялася зачепити тут навіть саме повітря. Тепла банка супу вже була на тумбі, поруч із Ніниною сумкою. На склі збирався конденсат, кришка тихо клацала від пари. У будь-якій іншій квартирі це був би запах дому. У цій він здавався недоречним, майже нахабним.

Ніна дивилася на сусідку й чекала продовження.

Їй хотілося поставити одразу десяток питань. Про Ладу. Про будинок. Про черевички. Про те, чому її мати сказала «викинь», а не «що за дурня». Про бабусю, яка ховала домові книги в подвійній шухляді, ніби не папери зберігала, а чиюсь кров у банках.

Пані Стефа підняла долоню.

— Не тут, — повторила вона.

— Ви вже це казали.

— Бо ти не почула.

— Я почула достатньо, щоб не збиратися сьогодні спати.

Стефа криво всміхнулася. На мить вона стала схожою на звичайну стару сусідку з поганим характером, яка принесла суп і тепер готова критикувати чужі штори. Потім усмішка зникла.

— Це розумно.

Ніна перевела погляд на стіну, звідки щойно чувся голос. Шпалери там трохи відклеїлися біля плінтуса. У щілину забився пил. Нічого дивного. Нічого такого, що могло називати людей на ім’я.

— Ви знали Ладу? — спитала Ніна.

Пані Стефа подивилася на мокрі черевички.

— Знала.

Слово було просте. Саме тому вдарило сильніше, ніж будь-яке пояснення.

У Ніни в голові на мить стало порожньо. Не від страху. Від того, як легко чужа людина підтвердила те, що рідна мати роками відрізала від її життя тупим ножем.

— Якою вона була?

Стефа похитала головою.

— Не зараз.

— Ні, зараз. Ви щойно сказали, що знали мою сестру. Я тридцять два роки слухала, що вигадала її, бо була малою і «надто вразливою». Тож я хочу знати, якою вона була.

Сусідка зітхнула. На кухні закипів чайник, хоча Ніна його не ставила. Вона різко повернула голову.

Чайник стояв на плиті. Старий емальований, білий у сині квіти. Конфорки були вимкнені. З носика йшла тонка пара.

Пані Стефа побіліла губами.

— Не бери.

— Чому?

— Бо це не твій чай.

Ніна кілька секунд дивилася на пару. Вона підіймалася рівною тонкою ниткою, майже прозорою. І раптом Ніна згадала Ладині руки. Довгі пальці, ніготь на великому пальці обкушений до рожевого. Чашка з відбитим краєм. Чужий голос уночі: «Не пий, якщо він сам поставив».

Спогад обірвався.

Стефа побачила її обличчя.

— Вона була вперта, — сказала сусідка тихо. — Не така вперта, як твоя баба. Інша. Вона не любила, коли їй казали мовчати. І мала погану звичку помічати те, що дорослі домовилися не бачити.

— Скільки їй було?

— П’ятнадцять.

Ніна стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в долоню. П’ятнадцять. Не вигадана подруга. Не дитяча фантазія. Підлітка. Сестра, яка могла сваритися, сміятися, гримати дверима, слухати музику, дратувати матір, заплітати Ніні волосся, зникнути — і бути викресленою так акуратно, ніби її просто не вписали у сімейний альбом.

— Чому мама каже, що її не було?

Стефа відступила на пів кроку до дверей.

— Бо їй так легше жити.

— Це не відповідь.

— Іншої сьогодні не дам.

— Чому?

— Бо ти ще тримаєш ключ.

Ніна опустила погляд. Латунний ключ із биркою 12-Б досі був у її руці. Вона навіть не помітила, як стиснула його знову. На долоні лишився темний відбиток металу.

— І що?

— Він любить, коли з ним розмовляють через ключі. Через замки. Через двері. Твоя баба знала.

Ніна поклала ключ на тумбу. Метал дзенькнув, звук вийшов занадто чистим для цього передпокою.

Пані Стефа кивнула, ніби так стало трохи безпечніше.

— Сходи до матері, — сказала вона. — Поки вона ще пам’ятає, чого боїться.

— Вона нічого не скаже.

— Скаже не словами. Ти ж архівістка. Дивись, що люди ховають між рядками.

— Ви дуже любите говорити так, щоб потім можна було вдати, ніби нічого конкретного не сказали.

— У моєму віці це вже не любов, а звичка виживання.

Пані Стефа відчинила двері, але перед тим зупинилася. Її погляд знову ковзнув до черевичків.

— Не викидай їх.

— Мама сказала викинути.

— Саме тому не викидай.

— Вони Ладині?

Стефа довго не відповідала. У її обличчі щось ворухнулося, наче спогад намагався вибратися назовні, але двері для нього були надто вузькі.

— Вона була в них того дня, — сказала сусідка.

І вийшла.

Ніна зачинила двері.

Після її відходу квартира не стала тихішою. Навпаки, у тиші проступили дрібні звуки: потріскування старої підлоги, далекий рух води в трубах, шелест паперу в кімнаті. Ніна повернулася до столу. Коробка з іменами стояла відкрита. Один папірець лежав окремо.

Вона точно не клала його так.

На ньому було написано:

Оксана Яремчук.

Ім’я матері.

Почерк бабусин. Під іменем дрібна примітка:

Пам’ять закрита. Не відкривати без потреби.

Ніна забрала папірець, ключ, фото й записку. Черевички не чіпала. Лише обійшла їх, вийшла з квартири й замкнула двері.

У під’їзді пахло старою фарбою й котячим кормом. На майданчику нижче хтось грюкнув дверима. Ніна спустилася сходами, не озираючись, хоча спина вперто чекала погляду з-за поручня.

А біля виходу з під’їзду вона помітила дивну річ.

На дошці оголошень висів свіжий аркуш від керуючої компанії. Повідомлення про перевірку технічного стану будинку. Дата, підпис, печатка. На нижньому полі хтось олівцем написав:

Ладу не питай у матері. Вона віддала їй рот.

Ніна торкнулася напису.

Графіт стерся під пальцем.

До матері вона їхала метро.

У вагоні люди дивилися в телефони, слухали музику, жували булки, сварилися пошепки, вдавали, що не бачать одне одного. Ніна сиділа біля дверей і тримала в сумці фото так обережно, ніби воно могло задихнутися.