Розділ 2. Квартира після бабусі

Ключ у долоні став теплим.

Не гарячим, не таким, щоб обпектися, але достатньо теплим, щоб Ніна розтиснула пальці й мало не впустила його на підлогу. Він лежав на шкірі важкий, старий, ніби встиг набрати в себе не тепло її руки, а щось інше. Чужий подих. Чужу присутність. Чужу нетерплячість.

Голос за стіною більше не повторював її ім’я.

На кухні було тихо.

Ніна стояла посеред кімнати, з ключем в одній руці й запискою в іншій, і дуже повільно поверталася до самої себе. Спершу відчула дерев’яну підлогу під ногами. Потім запах пилу і старих ліків. Потім край паперу, який врізався в палець. Тоді зрозуміла, що затримала дихання.

Вона вдихнула.

Повітря було звичайне. Квартирне. Застояне після кількох місяців без людей. У ньому не було нічого такого, що могло б пояснити дитячий голос за глухою стіною.

Ніна підійшла ближче і торкнулася шпалер.

Стіна була холодна. Трохи шорстка там, де стара фарба проступала крізь папір. Під пальцями — жодної вібрації, жодного руху. Вона постукала кісточками. Глухий звук цегли. Нормальна стіна. Надійна. Непроникна. З усіх цих людських «нормально» зараз можна було зібрати хіба що жалюгідну купку для самозаспокоєння.

Ніна відступила.

На кухні впала ложка.

Цього разу вона точно бачила, звідки звук. Ложка лежала біля мийки, на старій металевій сушарці для посуду. Бабуся завжди клала туди ложки ручкою вправо. Тепер одна з них скотилася на підлогу й оберталася на дошках, поки не завмерла біля ніжки табурета.

Ніна підійшла й підняла її.

Звичайна ложка. Алюмінієва, трохи подряпана, з темною плямою біля краю. Такими ложками багато хто в дитинстві їв манну кашу і ненавидів життя.

На ручці тонким ножем було видряпано літеру Л.

Ніна довго дивилася на цю літеру.

Вона не пам’ятала її.

Але пам’ять останні пів години поводилася так, наче давно перестала вважати Ніну своєю начальницею.

Телефон знову завібрував у кишені. Різко, майже сердито. Ніна здригнулася й витягла його.

Три пропущені від матері. Два повідомлення.

Ти там довго?

Ніно, не лізь у шафи з її паперами. Там старий мотлох. Документи у синій папці.

Ніна прочитала повідомлення двічі.

Синя папка. Мати знала, де документи. Мати знала, що у квартирі є інші папери. І дуже хотіла, щоб Ніна їх не чіпала.

Це вже було схоже не на турботу, а на інструкцію пожежникам: туди не заходити, там балони.

Ніна поклала ложку на стіл, поряд із ключем і запискою. Потім відчинила кухонне вікно. Воно піддалося важко, рама скрипнула так, ніби шибка майже розсипалася. З двору потягнуло пилом, тополиним пухом і гарячим асфальтом.

Унизу хтось тягнув візок із пляшками. На лавці біля під’їзду сидів чоловік у білій майці й читав щось з телефону. З сусіднього будинку долинало дитяче верещання. Звичайне, денне, живе.

Цей шум трохи повернув світ на місце.

Ніна набрала матір.

Та відповіла майже одразу.

— Ти знайшла папку?

Без «як ти», без «тримайся», без навіть кволої спроби зобразити материнську м’якість. Оксана Яремчук завжди вважала зайві ніжності ознакою людей, яким нема чим зайняти руки.

— Ще ні, — сказала Ніна. — Я знайшла фото.

Пауза тривала коротко. Але Ніна встигла почути, як мати перестала дихати в трубку.

— Яке фото?

— Де я мала. У дворі. Поруч зі мною дівчинка.

— У бабусі багато старих фотографій.

— На звороті написано «Ніна і Лада».

Цього разу пауза стала довшою. Десь у матері на задньому плані працював телевізор. Хтось у студії говорив про тарифи. Світ, як завжди, мав чудовий талант обговорювати дрібні побутові біди саме тоді, коли під ногами відкривалося щось набагато гірше.

— Припини, — сказала мати нарешті.

— Що саме?

— Ніно, припини. Ти втомлена. Учора був похорон. Ти знову починаєш згадувати те, чого не було.

— А якщо було?

— Не було.

— Ти навіть не спитала, яке фото.

— Бо я знаю, що ти робиш.

Ніна вийшла з кухні в кімнату. Черевички в передпокої стояли ближче до світла. Вона не стала на них дивитися довго.

— І що я роблю?

— Розгрібаєш бабусині вигадки. Вона під кінець багато чого плутала.

— Цей напис не під кінець. Фото старе.

— Ти не експерт із почерку.

— Я працюю з архівами.

— Ти працюєш із паперами, а не з мертвою матір’ю, яка пів життя псувала нам нерви.

Ніна стиснула телефон.

Ось воно. Не горе. Не страх. Роздратування. У їхній родині минуле не оплакували. Його сортували на коробки: це мовчати, це викинути, це не показувати дітям, це вдавати, що саме так і було.

— У квартирі дитячі черевики, — сказала Ніна.

Мати мовчала.

— Мокрі. На килимку біля дверей. Ти щось про це знаєш?

— Викинь.

— Що?

— Викинь їх. Не бери руками. Просто викинь.

— Тобто ти не питаєш, звідки вони?

— Ніно, послухай мене уважно. Забери синю папку. Зачини квартиру. І вийди звідти.

— Мамо.

— Сьогодні.

— Хто така Лада?

У трубці щось стукнуло. Можливо, мати поставила чашку на стіл. Можливо, її рука тремтнула. Ніна майже побачила це: кухню в материній квартирі, білу скатертину, жорстко стиснуті губи, очі, які завжди ставали скляними, коли розмова наближалася до забороненого.

— Ти була маленька, — сказала мати. — У тебе була уява. Ти вигадала собі старшу сестру.

— А бабуся підписала фото моєю уявою?

— Бабуся робила багато жорстоких речей.

— Яких?

— Я не хочу про це говорити.

Ніна майже всміхнулася, хоча й без радості. Це було сімейне речення, і на ньому трималося більше, ніж на всіх несучих стінах цього будинку.

— Зате я хочу.

— Тоді говори зі стінами. Вона їх любила більше, ніж живих.

Мати відключилася.